Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

давні художники, що малювали лілейношкірих діан і сусанн, раптово заскочених спостережниками.

Її плоть здалася Зоранові втіленою плинністю, безупинним рухом, що лише на мить застигає у позиції сором’язливої досконалості, а відтак лине далі, до нових і нових досконалих позицій. У цьому тілі жила таємниця, і його затопило бажання занурити свою силу до її темних глибин. Ще хвилину тому він планував розмову з нею і шліфував свої аргументи щодо аномалії часу та безглуздості безсмертя. Але тепер все це здалося Зоранові штучним, смішним та безмежно далеким.

Адже сама істина лежала перед ним, підібравши під себе довгі ноги, і дивилася на нього очима, які обіцяли здійснення найзаповітніших мрій. Очі командора зробилися неслухняними, вони не бажали зупинятися, блукаючи лініями плоті. Він знав, що вона вагітна, але це дивним чином не зупиняло, а ще більше розпалювало бажання.

А ще перед його очима все ще стояла мідношкіра воїтелька Шерма, таємничиша та сильніша. Легендарна Шерма Шайнар, що була на рівних з імператорами і богами. Магія цих двох жінок злилася в чаклунському вихорі, що підхопив наснагу імперського офіцера, показав його мужності межу можливого для чоловіка і Стража, що прагне величі.

Жінка на ім’я Наталія Лао зникла. Назустріч Зоранові відкривалася Сутність, яка одночасно була і недоступною богинею, і хтивою безвідмовною клонкою КМ0981, навмисно створеною для заборонених насолод. Ця Сутність відчула його бажання, злилася з ними в єдиний потік енергії і потягнула його до себе з такою несподіваною силою, що годі було їй опиратися.

19

Планета, позначена на картах

рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя у системі Денавору в зоряному скупченні Терзан–1.

8917 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

Пела вже одинадцять хвилин крокувала тунелем, але той все не закінчувався. Вона часто озиралася, світила ліхтариком, але нічого підозрілого не побачила. Зелена лінія на підлозі рівно сяяла, пропонуючи йти далі.

Але інтуїція підказала їй, що все навколишнє насправді не таке, яким здається. Що кам’яна труба вже не веде ані до теплиць, ані до генераторних залів. Нікуди не веде.

Вона зупинилася і звернулася до тих, хто видер її спочатку з Аврелії, потім з Сельви, а тепер закільцював тунель:

«Й де ж ви, Воглокові посіпаки? Покажіться!»

Жодного привиду, жодного звуку або живого згущення темряви. Лише мертва тиша, темно-сірі стіни та рівне зелене світло.

«Добре, я чекатиму», — вона всілася просто на світлову лінію, витягнула з кишені магонійський навігатор і подивилася на екран. Він працював, горіли індикатори, проте на синьому тлі не з’явилося жодної позначки.

Пела поклала прилад біля себе. Їй раптом захотілося музики. З того дня, коли вона потрапила на Імлу, їй бракувало музики. Від тих схлипів та пищань, що правили за музику в магонійців, земні вуха заверталися — носії масок сприймали звуки у вужчому діапазоні. Пела про себе вирішила, що це вони догралися з телепатією.

Як було би добре, подумала вона, годинку-другу послухати якусь тупу авреліанську попсу. Ту, яку вони з Осою врубали собі кожного вечора. Де тепер Оса? Певне й далі вгрьобує на цучому Телоні й навіть і гадки не має, до якої дупи занесло її кохану[55].

Раптом щось змінилося.

Пела нічого не побачила і не почула, але вже знала: щось змінилося. Дівчина оглянула тунель — нічого. Відтак її погляд впав на пласку коробку навігатора. На екрані, де раніше з’являлися лише магонійські символи та позначки, виник напис людською мовою:

«Оси більше немає. Її згодували ґиргам».

Пела сама не чекала від себе такої реакції — вона заплакала, дико заверещала і затупала ногами. Вона знову відчула свою безмежну самотність посеред безмежного космосу, помножену на бридке відчуття ляльки, що її можуть кожної миті шарпнути за мотузки, а відтак нагадати про те, що при всій безнадійності мороку попереду, позаду також морок і немає куди повертатися.

Їй не хотілося знову дивитися на екран. До гуну всі сили космосу, всі ці воглоки і захисники. Вона просто сидітиме у цьому грьобаному тунелі. Тупо сидітиме і нікуди не зрушиться.

Вона й сиділа. Довго. А потім все ж таки подивилася. На синьому тлі світилося нове повідомлення:

«Йди до бокового отвору».

Тут є якісь бокові отвори? Минулого разу не було.

«Але ж це вже не той тунель, — нагадала собі Пела. — Можливо, це навіть не Імла, а інший світ або ж якась крива нора між світами».

Дівчина підвелася і почалапала вздовж зеленої лінії. За півсотні кроків вона побачила круглий отвір, до якого можна було пройти не згинаючись. За ним панував суцільний морок. Пела посвітила туди ліхтариком, але промінь безслідно зник, наче у велетенській, без кінця і без краю, печері. Дівчина вагалася лише мить, а потім увійшла до отвору.

Їй здалося, що вона зісковзнула униз крижаним жолобом. Навколо було темно і холодно. Непроглядно темно і страшенно холодно. Вона подивилася на екран навігатора, але прилад виглядав мертвим. Всі його індикатори згаснули. Пела озирнулася і побачила зелене світло тунелю. Але воно було дуже далеко, за кілька сотень метрів, а може, й далі.

Недосяжно далеко, підказала їй інтуїція.

«І що тепер?» — запитала вона невідомо в кого.

Замість відповіді перед нею з’явилося щось подібне на кулясту блискавку. Клубочок помаранчевої плазми розміром з ніготь великого пальця.

Пелі пригадався напад адельми.

Але та блискавка була іншою — з кільцями і шлейфом тріскотливих іскор. На відміну від неї помаранчевий клубочок здавався зовсім мирним. Він спочатку завмер на рівні Пелиних очей, а відтак повільно поплив у морок.

Дівчина рушила за клубочком. Вона не бачила підлоги, але