Світлана Талан - Замкнене коло

– Сьогодні поховання? – перепитав син.

– Так.

– А де ти, мамо, зараз?

– Удома.

– А чому? Чому ти не поруч із Юрком?

– Батько пішов, а я занедужала. Розхвилювалася так, що тиск підскочив, двісті на сто двадцять, – збрехала Мирослава. – Довелося «швидку» викликати.

– Шкода. Юркові не завадила б твоя підтримка.

– Так вийшло, синку, – зітхнула Мирослава. – До речі, чому ти зараз телефонуєш? Ти не на роботі?

– Так… Ні… Взагалі-то, я вдома, – запинаючись, відповів Мишко.

– Що у тебе трапилося? – стривожилася Мирослава.

– Все добре, – сумовито відповів син.

– Мене не обдуриш. Я чую по голосу, що у тебе великі неприємності. Ти можеш мені зізнатися?

– Мамо, у мене закінчуються гроші на рахунку, зараз вимкнеться телефон і я не встигну попрощатися. Бувай!

– Зачекай хвилинку, – попрохала Мирослава. – Коли ви приїдете?

– Наразі я не можу назвати точну дату. Бувай! – почула жінка і телефон вимкнувся.

Андрій повернувся додому пізно ввечері. Він мовчки пішов у душ, потім зайшов до спальні, де Мирослава вже лежала у ліжку.

– Як усе пройшло? – запитала вона.

– Як? Як? – різко сказав Андрій. – Я був не на виставі, щоб розповісти, як вона пройшла, з аншлагом чи без.

– Як Юрко? Тримається?

– Треба було самій піти та побачити, – кинув він злісно.

Мирослава більше нічого не питала, щоб не дратувати чоловіка. Андрій взяв свої цигарки, вийшов на балкон, чиркнув сірниками і затягнувся димом. На похороні він зустрівся з Іриною. Це була їхня перша зустріч після того, як Андрій її покинув. На поминках у їдальні вони випадково опинилися за столом поруч. На голові Ірини була чорна мережана хустинка. Андрій ніколи не бачив її у хустці, тому мимоволі задивився на Ірину.

– Пробач мені, – сказав Андрій так, щоб його могла почути тільки Ірина.

Вона нічого не відповіла, лише підвела погляд і подивилася йому в очі. В її очах були і презирство, і докір одночасно. Андрій не витримав того виразного погляду, опустив очі й не спромігся нічого сказати.

60

Ірина почула від Андрія ті слова, про які давно мріяла. Надію на своє жіноче щастя вона вже поховала на глибині душі. Вона часто згадувала час, проведений разом з коханим чоловіком. Здавалося, мусила б зненавидіти його, але цього не сталося. Занадто шаленою хвилею їх обох накрило палке кохання, захопило, затягло. Воно так яскраво спалахнуло, що вони й самі не чекали. Так буває лише раз в житті, якщо й прийде інше кохання, то вже не буде таким палким. Ірина не дозволила ненависті спаплюжити її почуття. Нехай воно залишиться в її спогадах чистим, приємним, єдиним. Муляла лише образа за таємну втечу Андрія. Він вирішив повернутися до дружини, бо мав на те повне право. Але чому не сказати про все, дивлячись у вічі? Ірина зрозуміла б його та… пробачила, бо знала з самого початку їхніх взаємин про те, що Андрій одружений. Прикро було від того, що чоловік, якому вона віддалася цілком тілом і душею, виявився чи то таким легкодухим, чи то просто боязким. Вона сподівалася від нього вибачення не на папері. Дочекалася. За поминальним обідом Андрій спромігся промовити довгоочікувані слова. Ірина подивилася з докором, нічого не сказала. Хотіла відповісти «Бог тобі суддя», але слова застрягли кісткою в горлі. Вона часто думала, чи змогла б пробачити Андрія, якби він повернувся, проте не знаходила відповіді. Ірина не була готова прийняти його з відкритими обіймами, але десь у підсвідомості плекала надію на його повернення.

Зараз в Ірини було стільки справ, що не мала часу звести голову. Юрка підозрюють у злочині, який він не скоював. Ірина була впевнена в цьому. В квартирі зробили обшук, але нічого не знайшли. Якби ж то не ті люди, що перевернули в кімнаті все догори дриґом, можливо, Валентина прожила б ще деякий час. А зараз Ірина сподівалася, що знайдуть злодія та знімуть з Юрка всі підозри. Багато часу, грошей і нервів довелося витратити на похорон Валентини. До всіх нещасть додалися пиятики брата. Ірина благала його хоча б на похованні поводитися пристойно, Анатолій пообіцяв, але не дотримав слова. Довелося з кладовища везти його додому, бо так напився, що заснув біля могили. Ірина з Юрком затягли його до кімнати, як мішок з половою. Юрко і так був пригнічений і розбитий, а тут ще й п’яний батько. «Я вб’ю його!» – з серця кинув Юрко, на що Ірина сказала: «Він твій батько, і ти повинен про нього дбати, хоч який він є. Треба витягти його з цього болота». Але була й гарна новина. Ірина вже мала повне право спілкуватися з Любонькою, в інтернаті готували документи і за два тижні вона зможе забрати дитину додому. Потім вони поїдуть до Києва на операцію.

Ірина підрахувала, що грошей, які в неї залишилися, не вистачить на лікування та реабілітацію дитини, а на власне життя – і поготів. Даріо обіцяв їй допомогти. До цього часу вона відмовлялася брати у нього гроші, але зараз зрозуміла, що доведеться. Ірина вирішила поспілкуватися з Даріо, розповісти про останні події. Якщо він запропонує матеріальну допомогу, вона не відмовиться. Якщо ні… Вона може продати «фіат», який їй подарував Даріо, хоча автівка їй дуже потрібна. Любонька не одразу зможе піти своїми ногами, тож доведеться її возити до школи, щоб не віддавати в інтернат для інвалідів.

– Добридень, Даріо, – привіталася Ірина, зв’язавшись із Даріо по скайпу.

– Я радий тебе бачити, – сказав Даріо. Було помітно, що його дні спливають, і кожне слово дається з натугою. Ірина розповіла про все, що трапилось останнім часом.

– У мене є одне прохання, – сказав Даріо. – Сподіваюся, що ти мені не відмовиш, бо навіть засуджені до смертної кари мають право на останнє бажання.

– Даріо, Даріо, – Ірина підбадьорливе осміхнулася, – я виконаю будь-яке твоє бажання. Звичайно, я не джин із пляшки, але…

– Продиктуй номер свого рахунку, я хочу тобі зробити приємний сюрприз.

– Ну, якщо приємний… – Ірина диктувала, а Даріо кволою рукою зробив запис у нотатнику.

– Я чую дитячі голоси, чи мені здається? – запитала Ірина.

– Так. Одне з моїх бажань справдилося. Я мріяв, щоб у цих стінах дзвеніли дитячі голоси. Тепер їх аж троє. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про свою доглядальницю з України?

– Так. Ти казав, що у неї трійко діточок?

– Я зробив заповіт на цю жінку, після мене вона буде володіти цим будинком. Також дозволив їй забрати вже зараз дітей до Італії. Тепер мені не сумно. Вони такі