Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- От і прийшли. Можеш собі щось замовити. - кепкувала я.

- Грошей дай. - чорна рука у чорному плащі потяглася до мене.

Я, сама не рада, що запропонувала йому такий варіант розпрощатися з моїми чесно заробленими грішми, хитаючи головою дістала дріб’язок з кишені.

- Оце? - якось дуже принизливим для мене тоном спитав тіньовик і зробив вигляд, що не може розгледіти монети у нього на руці.

- Всі не спускай. - кивнула я і зайшла до закладу, начепивши на обличчя веселу весняну посмішку задоволеної життям повної сил дівчини. - Решту повернеш.

Що він там збирається купувати? Як буде пити? То його справа. Я навіть не хотіла озиратися.

- Привіт.

Я поцілувала друга у щічку, від чого він ледь до стелі не підстрибнув. Мені здалося, що я навіть за метр від нього почула б, як лупає серце у нього в грудях.

- Я… я не думав, що це ти.

- І багато тебе вродливих дівчат цілують у щічку? - я засліпила його посмішкою. - А, Сховчику?

- З тих, хто хоче мене вбити? - понуро відповів Схов, опустивши очі вниз.

- Ай-яй-яй. - я похитала головою. - Любий мій, це ти про мене такої думки?

- Про неї. - сковтнув Схов. - А ти разом із нею. Ви спільниці.

Обвинувальний тон друга говорив мені, що суд уже відбувся, винні визначені і тепер на винних чекає невідворотне покарання. Я зітхнула.

- Не запитаєш, як у мене справи? - я знову посміхнулася. - А ти скинув пару кілограмів?

Я намагалася придати своєму тону якомога серйознішої окраси. Хоча, Схова не так легко обвести навколо пальця. Він лиш очі підвів на мене і похитав головою, голосно цокаючи при цьому.

- Дивись, що в мене є. - я неквапливо вийняла кілька ножів із кишені.

Взагалі-то, я таким не займаюся. Це в ті часи, коли я зовсім не мала грошей, то інколи забирала трофеї. Красиві, оздоблені різними штуками ножі. Їх легко переносити і можна будь-де сховати. Як зброя для мене вони не мали цінності. Такі носять за поясом якісь вельможі високого статусу, або ж вішають на стінах як окрасу кімнати. Практичного застосування такі ножі для справжнього професіонала не мали. Я ж кажу — лише спосіб трохи заробити. Але і це мені зараз не було потрібно. Навіщо я тоді принесла ножі?

- Я не купую. - відмахнувся Схов, навіть не подивившись на них.

- А якщо я принесла ніж, щоб показати, який мені самій ще потрібно купити?

- Я не продаю. - відрізав друг.

- Що це на ньому? - я зробила вигляд, що пильно розглядаю ніж. - Сміття якесь причепилося?

Я намагалася нігтем здерти щось, що по моїм словам вважалося сміттям.

- Ніяк не виходить. - схиливши голову, я ще ретельніше марно намагалася очистити ножа.

- То крихітки рубіну. - навіть не глянувши у мій бік, кинув Схов.

- О! - зробила я вигляд, що здивована. - І тут? І ось? Та він увесь у цих, як ти там сказав?

Схов зітхнув.

- Не купую.

- Ти сердишся?

Друг склав руки на грудях і задер підборіддя.

- Я ж не могла видати нашу з тобою дружбу.

- Ага, дружбу. - похитав головою Схов. - Скоріше знайомство.

- Сховчику, миленький, ти ж сам знаєш, що чим менше люди знають, тим краще сплять. - я намагалася збити його настрій своєю самою чарівною посмішкою.

- Не проси, не куплю.

- А ось якийсь іноземний. Бачиш, тут інакше оздоблення. І вигин леза дивний.

- Не іноземний. Такі роблять у північних землях наші металмейстери. - одним оком подивився на ножа Схов.

- Ага. - я кивнула. - Далеко роблять. Дуже далеко. Чим далі, тим дорожче. - я відклала і першого, і другого ножа на край столу. - Ну…

Потім взяла останнього. Чорний метал. Я знала, що така річ має високу ціну. Здається, я його вкрала у якогось лідера. А йому його, скоріше за все, подарував якийсь вдячний шмаркач з дуже багатими батьками.

- Якийсь замурзаний. - я невдоволено скривила обличчя, наче мама, до якої прибігла дитина у колись давно чистих речах. - А-ну, зараз я…

Намагаючись пальцем відтерти чорне лезо до металічного блиску, я вперто водила по ножу пальцем.

- Хм. Не виходить. - розчаровано хмикнула я. - А якщо так…

Я взяла іншого ножа зі столу і зробила вигляд, що збираюся зараз шкребти по цьому чорному витвору мистецтва.

- Дай сюди! - вихопив у мене з рук чорного ножа Схов.

Як завжди, він скривив обличчя, роблячи вигляд, що зброю у нього в руках можна порівняти зі ржавим цвяхом у стічній канаві десь на узбіччі сільської дороги. Незацікавлено похитав головою, прикрив рота, наче позіхаючи.

- Три бронзовика.

- Він коштує мінімум один срібник. - я блиснула очима.

- Один срібник — за всі три. - буркнув Схов.

- Сховчику, любий, я ж не продавати їх прийшла. - зробивши собі таємничу посмішку звабливої лиходійки, я чекала на його реакцію.

Він наморщив лоба і закліпав очима.

- Ти виручав мене не один раз. Робив послуги і завжди приходив на допомогу. - я взяла паузу. - Коли в тебе є можливість — ти допомагаєш мені. Коли у мене є можливість — я допомагаю тобі. Хіба це і є не дружба?

Я підвелася з-за столу, залишивши ошелешеного Схова. Проходячи повз нього цьомкнула у щічку і затрималася лише… перед стійкою у закладі. Бо цей клятий тіньовик розповідав анекдоти пані, що сміялася поруч із ним. А який голос він собі обрав! Якогось молодика, якому ледь двадцять виповнилося! Я вже відкрила рота, щоб різко висловитися з цього приводу… та передумала. Підійшовши до нього з молодою дамою поближче, я взяла тіньовика під руку, ревнивим поглядом окинула незнайомку, задрала підборіддя, сказала драйтлу, що нам вже пора йти у справах. Ну, ще я трохи зігнулася, щоб наче прошепотіти тіньовику щось непристойне на вушко і низько засміятися.

Я Відьма. І мені двадцять.

Усміхнувшись самою розпусною усмішкою зі свого багатого арсеналу подібних усмішок, я за руку повела тіньовика до виходу.

- Вона тобі не пара. - усміхнулася я вже на вулиці. - Увесь час буде тобою командувати.