Тоні Моррісон - Пісня Соломона

й поїхали. Смеркало. По якихось п’ятнадцяти хвилинах почався узвіз. Авто петляло вузькою дорогою. Пішла розмова про полювання, здобич, про влучні постріли та промахи. Незабаром зійшов місяць. Стало прохолодно, й Дояр подумки подякував за в’язану шапочку. Авто проходило круті повороти. У дзеркалі заднього огляду мигнуло щось ніби світло фар ще одного автомобіля. Невже ще хтось приєднається? На темному небі світили зорі.

— Поспішімося, Кальвіне. Єноти вже пополювали й вертаються до своїх лігов.

Кальвін загальмував.

— Випустимо їх, — сказав він і передав ключі Малюкові. Той обійшов авто й відімкнув багажник. Звідти вискочили три гончі собаки, виляючи хвостами та принюхуючись. Жоден із псів не подав ані звуку.

— Ти привіз Бекі? — спитав Лютер. — О, тоді неодмінно матимемо сьогодні єнота!

Знервовані гончаки нетерпляче ждали сигналу розбігтися по лісі. Дояр затрясся. Що тут йому робити? За метр від фар стояла густа пітьма.

Омар і Малюк видобули з багажника все потрібне: чотири ліхтарі, один електричний ліхтарик, шнурок, набої та пляшку віскі. Засвітивши чотири ліхтарі, мисливці спитали Дояра, чим він освітлюватиме собі дорогу. Той завагався, й Кальвін розпорядився:

— Хлопчина може піти зі мною. Дайте йому ліхтарик.

Дояр засунув ліхтарик у задню кишеню.

— Вийми-но монети з кишень, — сказав Кальвін. — Дуже вже брязкотять.

Дояр послухався. Взяв Кінґову рушницю, відрізок шнурка й добряче потягнув собі з пляшки, яку передавали з рук в руки.

Собаки метушилися, задихані, очманілі зі зворушення. Однак і досі жодне з них ані дзявкнуло. Кальвін й Омар наладували свої двостволки двадцять другого калібру патроном в одну цівку та грубим дробом у другу. Малюк плеснув у долоні, і три гончаки, повискуючи, кинулись у темряву. Чоловіки не одразу пішли вслід за ними, всупереч Дояревим здогадам. Стояли й прислухалися.

— Бекі веде перед, — похитавши головою, стиха засміявся Малюк. — Ходімо! Кальвіне і ти, Мейконе, йдіть праворуч. Підемо он туди й замкнемо коло біля провалля. Не стріляйте по ведмедях.

— Чом би й ні? Стрілю, коли побачу якого, — відказав Кальвін і рушив разом з Доярем.

Коли відходили від «Шевроле», повз них промчав автомобіль, той самий, що Дояр побачив перед тим. До цієї компанії мисливців, очевидно, ніхто сьогодні вже не долучиться. Кальвін ішов попереду, погойдуючи ліхтарем. Дояр блимнув ліхтариком.

— Заощаджуй енергію, — порадив Кальвін. — Поки що світити не варто.

Вони просувалися в напрямку, де скавучали пси, але Дояр не був цього певен.

— А чи водяться тут ведмеді? — спитав він, сподіваючись, що в голосі прозвучить цікавість, а не страх.

— Хіба що двоногі. Але ми маємо рушниці, — реготнув Кальвін і зник у темряві. Тільки ліхтар позначав, де він. Дивлячись на цей ліхтар, Дояр усвідомив, що коли ось так зосереджувати на ньому зір, то нічого більш не побачиш. Щоб призвичаїтися до пітьми, треба дивитися на все інше, що тільки вдасться розрізнити. Звідкись зліва, з-поміж дерев пролунав довгий звук. Наче жінка стогнала та схлипувала на тлі собачого гавкоту й чоловічих вигуків. За кілька хвилин дзявкання псів і крики чоловіків припинилися. Чутно було тільки шум вітру й відлуння Дояревих і Кальвінових кроків. Дояреві забрало трохи часу приноровитися, щоб не зачіпатися ногами за корені й камені, щоб відрізняти дерево від тіні, щоб ухилятися від гілок, які пускав позад себе Кальвін. Двоє йшли вгору. Час від часу старий мисливець приставав, освітлював стовбури дерев — від метра над землею до висоти, куди міг сягнути рукою — й уважно розглядав їх. Подеколи присвічував донизу, присідав навпочіпки та вдивлявся в землю. І щоразу щось шепотів. Все, що виявив, тримав для себе. Дояр не розпитував його. Хотів лише тримати крок, бути напоготові вистрілити в будь-яку дичину. А крім того, й начуватися, щоб котрийсь із цих стариганів часом не замахнувся на «міського хлопця». За якусь годину по приїзді до Шалімара місцевий молодик спробував убити Дояра привселюдно. На що здатні ці старі під прикриттям ночі — можна хіба здогадуватися.

Знову почувши стогін і схлипування, Дояр спитав:

— Що це за чортівня?

— Відлуння, — відповів Кальвін. — Перед нами Райнине провалля. Таке чути, коли вітер дме в певному напрямі.

— Ніби жінка плаче.

— На ім’я Райна. Люди кажуть, що це вона плаче. Тому й назвали так оце провалля.

Кальвін раптово спинився, й Дояр, глибоко задумавшись про Райну, налетів на нього.

— Ц-с-с-с!

Старий примруживсь і схилив голову проти вітру. Все, що почув Дояр, був гавкіт, тільки частіший і нервовіший, ніж перед тим. Кальвін свиснув. У відповідь почувся тихий свист.

— Суча мати! — Кальвінів голос переривався з хвилювання. — Рись! Ходімо!

Кинувся вперед, Дояр за ним. Тепер вони майже бігли. Дорога, як і раніше, п’ялася вгору. То був найдовший у Дояревому житті похід. Кілометри, цілі кілометри. І години. Минуло, мабуть, зо дві години, відколи Кальвін свиснув. Йшли та йшли, старий зупинявся лише для того, щоб гукнути й почути відповідь.

Освітлення змінювалося, й Дояра охоплювала дедалі більша втома. Щораз далі від нього був Кальвінів ліхтар. На двадцять років молодший від свого супутника, Дояр не міг тримати крок із ним. І рухатися став незграбно. Перелазив через великі камені замість обходити їх, волочив ноги й перечіпався за вузлуваті корені. Тепер, коли Кальвін вирвався вперед, слід було самому відводити гілки з-перед лиця. Згинатися мало не вдвоє, пробираючись під вітами, розсовувати кущі — це давалося взнаки так само, як і ходьба. Дояр дихав часто й уривчасто. Нічого на світі йому так не хотілося, як сісти й перепочити. Напевно, мисливці кружляють, бо цю скелю з двома вершинами ось уже третій раз проминули. А чи треба того кружляння? Дояр згадав, що чув, ніби деяких звірів оточують, вислідивши їх. А рисей теж оточують? Він навіть і не уявляв, на що схожа та рись.

Кінець кінцем Дояр піддався втомі та зробив помилку. Сів передихнути замість того, щоб просто сповільнити ходу. Звівшись, він відчув, що після цієї перерви страшенно ниють ноги. Біль у коротшій нозі був такий сильний, що Дояр почав шкутильгати й спотикатися. Годі було йти довше, ніж п’ять хвилин. Доводилося зупинятись і спиратися на камедні дерева. Тим часом Кальвін вгадувався лише за маленькою світляною плямкою, що миготіла далеко попереду між дерев.

Дояр не витримав. Мусив відпочити. Під першим же деревом він важко осів на землю та сперся головою до стовбура. Хай собі сміються, якщо хочуть, а