Тоні Моррісон - Пісня Соломона

він не рушить звідси, поки серце б’ється десь у горлі, а не там, де належить. Розпростер ноги, вийняв з кишені ліхтарик і поклав вінчестер біля правої ноги. Нарешті в спокої, міг почути, як стугонить кров у скронях, як пашить на щоці різана рана, обвіяна нічним вітром, обшмагана вітками й обмащена деревним соком.

Відсапавшись, Дояр замислився, що ж він, власне, робить отут, серед лісу, в Блакитних горах. Адже приїхав сюди відшукати сліди подорожі Пілат, знайти родичів, яких вона могла відвідати, з’ясувати все, що лиш вдасться, щоб або здобути золото, або переконатися, що його немає. І як тільки дався намовити на це полювання, а перед тим вплутатися в бійку з ножем і пляшкою-трояндочкою? Мабуть, із дурости й марнославства. Досі він був необережний, не бачив очевидних знаків небезпеки. Може, це й є банда чорних негідників, але таке слід би було передбачити й відчути. Що ж, така легковажність частково пояснюється тим, що Дояра всюди добре приймали. А чи добре? Може, його осліпив ореол геройської слави, яким гостя оточили в Данвіллі. Цілком можливо, що очі людей у Роаноку, Пітерсберґу, Ньюпорт-Ньюсі блищали не з привітности й захоплення, а просто з цікавости й насмішкуватости. У жодному з цих місць він не затримався надовго, то й не міг знати, як воно насправді. Тут пообідав, там заправив авто. Єдиною важливою справою була лише купівля автомашини, а в таких справах продавець, якщо хоче збути товар, мусить бути привітним. Так само було й тоді, коли довелося робити цей коштовний ремонт. Що за дикуни ці люди? Підозріливі. Запальні. Раді знайти в людях вади, зневажають усіх чужинців. Уразливі. Нещирі, заздрісні, зрадливі й лихі. Він не заслужив на погорду від них. Нічим не заслужив на вибухонебезпечну ворожість, яка оточила його, коли сказав, що міг би купити авто. Чому вони поводилися не так, як той чоловік у Роаноку, коли Дояр купував у нього машину? Бо в Роаноку Дояр не мав машини. Тут уже мав і хотів ще одну. Напевно, ось це їх роздратувало. Більше того, навіть не сказав, що продасть цю тарадайку. Натомість дав зрозуміти, що просто покине її та купить іншу. Ну то й що? Яке їм діло, що він робить зі своїми грошима? Не заслужив на таке...

Це звучало по-старосвітському. Заслужив. Старе слово, заяложене, заїжджене. Заслужив. Тепер Дояреві здавалося, що він завжди казав чи думав: я не заслужив на лиху долю, на погане ставлення. Сказав Гітарі про себе, що не заслужив на рабське становище в сім’ї, на ненависть і на все інше. Що не заслужив вислуховувати від обох батьків взаємні звинувачення й закиди. Що не заслужив на помсту Агар. Втім, чому б батькам не ділитися з сином своїми особистими справами? Якщо не з ним, то з ким тоді? А якщо його може спробувати вбити й чужинець, то чому на таке не може піти Агар, яку Дояр відкинув, наче використану жувальну Гумку?

Очевидно, Дояр вважав, що заслуговує тільки на любов — причому здалеку — і на те, щоби брати все, що заманеться. А взамін він мав бути... який? Милий? Великодушний? Мабуть, хоч що там казав Дояр, та насправді мав на увазі одне: я не відповідаю за ваші болі; діліться зі мною вашими радощами, а не прикрощами.

Цих прикрих думок неможливо було спекатися. Просто неба, на голій землі, на самоті, в тиші — не чутно навіть гавкоту собак, аби нагадати про людей — ось тут його оболонка, що зветься особистістю, розчинилася. Тут ледве можна розгледіти свою руку, ноги криються в пітьмі. Тут є тільки дихання, вже повільніше, і думки. Вся решта зникла. І думки нахлинули. Їм не перешкоджають інші люди, речі; не перешкоджає їм навіть погляд на себе самого. Немає тут нічого, що могло би стати в пригоді: ні грошей, ні автомашини, ні батькової репутації, ні костюма, ані туфель. Насправді все це лиш обмежувало свободу. Крім розбитого годинника й гаманця з двомастами доларів, все, з чим він вирушив у мандрівку, пропало: валіза з пляшками віскі, сорочками й вільним простором на мішечки з золотом; капелюх з вузькими крисами, краватка, сорочка, костюм-трійка, шкарпетки й туфлі. Цей годинник і гаманець ні до чого не придадуться тут, де все, що має людина, — це те, з чим вона народилася й чого навчилася. І ще має витривалість. Зір, слух, нюх, смак, дотик — і ще якесь чуття, якого Дояр не мав: вміння вирізнити з багатьох речей, доступних сприйняттю, цю одну-єдину, від якої може залежати й життя. Що Кальвін бачив на корі? А на землі? Що він бурмотів собі під ніс? Як зміг він із почутого за три, якщо не більше, кілометри, визначити, що там сталася несподіванка, і ця несподіванка — рись? Ще й досі Дояреві відлунювали у вухах ті перемовляння за останні кілька годин. Оті знаки один одному. Що мисливці передавали один одному? «Почекай»? — «Он там»? Помалу починав їх розуміти. Собаки, люди — всі вони не просто подавали голос, аби дати знати, де хто є. Вони перемовлялися між собою. Виразними голосами переказували різні складні речі. Після довгого «я-а-а» один із псів підвивав по-особливому. Низьке глибоке «гаум-гаум», яке нагадувало басову ноту фаґота, собаки розуміли й робили, що від них вимагалось. І тварини давали знаки мисливцям: кілька «гав» — рівномірно й через довгі проміжки — що дві-три хвилини, і так могло тривати до двадцяти хвилин. Своєрідний радар повідомляв людям, де собаки, що бачать і що хочуть робити. І люди або погоджувались, або наказували робити щось інше. Ці повискування, швидкий гавкіт, протяжні волання, звуки, що нагадували то тубу, то барабан, низьке глибоке «гаум-гаум», тонкий свист, високе «і-і-і» труби, «унь-унь» басових струн. Це була мова. Ні, те, що існувало перед мовою, — прамова. Перед тим як виникло письмо. Стародавня мова за часів, коли люди і тварини говорили одне з одним. Коли людина з мавпою сідали й вели балачку. Коли тигр і людина ділили одне дерево й розуміли один одного. Коли людина бігла з вовками, а не від них чи за ними. Ось цю прамову Дояр почув тут, у Блакитних горах, сидячи під камедним деревом. Якщо вони можуть говорити з тваринами, а тварини можуть говорити з ними, то чого тільки ці тутешні мисливці не знають про людей? Чи про землю. Кальвін шукав чогось більшого, ніж сліди. Шепотів до дерев, до землі, торкався їх, як