Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Я знаю, коли люди говорять неправду, — сказала вона, підходячи ближче й сідаючи йому на коліно. — А всього кілька тижнів тому я навіть не розуміла, що таке брехня. Але зараз щаслива з того, що ти не збрехав. Хіба ж ти не розумієш?

— Ні.

— Я змінююся. — Вона затремтіла — найімовірніше, навмисно, оскільки контури її постаті на мить розплилися. — Я знаю речі, про які й гадки не мала кілька днів тому. Це відчуття таке дивне.

— Що ж, гадаю, це добре. Себто, що більше ти розумієш, то краще. Хіба не так?

Вона опустила погляд.

— Коли вчора після бурі я знайшла тебе біля прірви, — прошепотіла вона, — ти збирався вбити себе, так?

Каладін мовчав. Учора. Це було цілу вічність тому.

— Я дала тобі листок, — сказала спрен, — отруйний листок. Ти міг скористатися ним, щоб убити себе чи когось іншого. Ось на що ти, певно, хотів їх спочатку пустити — ще тоді, у фургоні, — Сил знову звела очі, зустрівшись із ним поглядом, і її ледь чутний голосок звучав налякано. — Сьогодні я знаю, що таке смерть. Чому я знаю це, Каладіне?

Той насупився.

— Ти завжди була дивною як для спрена. Навіть попервах.

— Із самого початку?

Він помовчав, пригадуючи. Ні, коли вона прилітала перші кілька разів, то поводилася, як і будь-який спрен. Вдавалася до різних витівок, приклеювала черевика до підлоги, тоді ховалася. Навіть коли не полишала його впродовж усіх місяців рабства, то здебільшого чинила, як звичайний спрен. Пурхала собі довкола, ні на чому надовго не зосереджуючись.

— Учора я не знала, що таке смерть, — сказала вона, — а сьогодні знаю. Кілька місяців тому я не розуміла, що чинила дивно як для спрена, а тепер утямила, що так і було. Та звідки ж мені знати, як слід поводитися спрену? — зіщулившись, вона ніби стала меншою. — Що зі мною коїться? Хто я?

— Не знаю. Та хіба це важливо?

— А по-твоєму, ні?

— Я теж не знаю, хто я. Мостонавідник? Лікар? Солдат? Невільник? Усе це просто ярлики. Я — такий, який я всередині. І цей «я» зовсім не схожий на того, яким був лише рік тому, та з цим нічого не вдієш, тож я просто йду вперед, сподіваючись, що ноги самі винесуть мене, куди треба.

— Ти не сердишся на мене за те, що я принесла тобі той листок?

— Сил, якби ти не перешкодила мені, я й справді ступив би в провалля. І твій листок виявився саме тим, що й було мені потрібно. Чомусь він прийшовся якраз до речі.

Вона всміхнулася і стала спостерігати, як Каладін потягується, розминаючись. Закінчивши вправи, він підвівся та знову вийшов на вулицю, загалом оговтавшись від перевтоми. Вона спурхнула в повітря й опустилася йому на плече — сіла, спершись руками позад себе та звісивши попереду ноги, мов дівчина на уступі стрімчака.

— Я рада, що ти не злишся. Хоч при цьому гадаю, що це ти винний у всьому, що зі мною коїться. До зустрічі з тобою мені ніколи не доводилося думати про смерть чи брехню.

— Ось такий він я, — промовив Каладін сухо, — несу з собою смерть і брехню, куди лишень не поткнуся. Я й Охоронниця ночі — солодка парочка.

Сил насупилася.

— Це був… — почав він.

— Так, — сказала вона, — сарказм, — і схилила голову набік. — Я знаю, що це таке, — тоді з хитринкою всміхнулася: — Я знаю, що таке сарказм!

«Прародителю бур, — подумав Каладін, дивлячись у її радісні оченята, — а в цьому є щось лиховісне».

— Зажди-но, — промовив він, — а з тобою не траплялося такого раніше?

— Не знаю. Я не пам’ятаю нічого давнішого, ніж коли рік тому вперше побачила тебе.

— Справді?

— У цьому нема нічого дивного, — відказала Сил, стенувши напівпрозорими плечиками. — У більшості спренів коротка пам’ять. От не розумію: звідки я це знаю?

— Що ж, цілком можливо, що це нормально. Може, ти вже проходила через такий цикл, але просто забула.

— Звучить не надто втішно. Мені не подобається вся ця справа із забуванням.

— Але ж смерть і неправда гнітять тебе?

— Ще й як. Та якби мені довелося забути всі ці спогади… — вона звела очі вгору, і Каладін, прослідкувавши за її поглядом, помітив пару спренів вітру, що ширяли в небі, ловлячи повіви легкого вітерцю, — безтурботні та вільні.

— Боїшся йти вперед, — утямив Каладін, — але й жахаєшся знову стати тією, ким була.

Вона кивнула.

— Мені знайоме це відчуття, — сказав він. — Ходімо. Треба попоїсти, а після обіду я планую дещо зробити.

15

Манок

Ти не погоджуєшся з моїм заміром. Я розумію це, наскільки взагалі можу зрозуміти того, з ким цілком і повністю розходжуся в думках.

Через чотири години після бою з прірводемоном Адолін усе ще наглядав за очищенням території. Під час битви монстр зруйнував міст, що вів назад до військових таборів. На щастя, з іншого боку провалля залишалася група солдатів, які тепер подалися по мостонавідну команду.

Адолін ходив між вояків, збираючи донесення, а передвечірнє сонце повільно схилялося до горизонту. У повітрі висів цвілий, пліснявий сморід — запах крові великопанцирника. Сама тварюка з розпанаханою грудиною лежала там, де й повалилася. Кілька солдатів поралися коло неї, знімаючи щиток, в оточенні цілого полчища крєм’ячків, що позлазилися поласувати тушею. Ліворуч від Адоліна на нерівній поверхні плато довгими рядами лежали поранені, підклавши під голову плащі й сорочки замість подушок. Лікарі з Далінарової армії надавали їм допомогу. Княжич подумки благословив батька за те, що завжди бере їх із собою — навіть на позірно безпечну вилазку на кшталт цієї.

Він пішов далі, усе ще закований у Сколкозбрую. Військо могло добутися назад до табору й кружним шляхом, адже з іншого боку плато зберігся міст, що вів далі, углиб Рівнин. Можна було вирушити в східному напрямку, а тоді розвернутися. Однак Далінар кинув клич залишатися на місці й потурбуватися про поранених, витрачаючи на відпочинок ті кілька годин, які мало зайняти очікування на мостонавідників, чим викликав справжнє сум’яття в Садеаса.

Адолін глянув у бік