Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

і так висіли на волосині — варто було натягнути її ще сильніше, і ті остаточно махнули би на себе рукою та ледь не з доброї волі наражалися на паршендійські стріли.

На жаль, із цього також випливало, що Каладін мало що міг удіяти щодо покарання членів власної команди — навіть якби й мав необхідні повноваження. Він повинен був знайти інший спосіб мотивації. Перетнувши складський двір, новоспечений командир підійшов до того місця, де теслярі будували нові мости. Трохи роззирнувшись довкола, Каладін знайшов шукане — товстий брус, що лежав в очікуванні своєї черги стати фрагментом ще одного переносного мосту. З одногу боку до нього вже був приладнаний держак для майбутнього носія.

— Можна позичити цю штуковину? — запитав він у тесляра, котрий проходив мимо.

Той звів догори руку й почухав усипану тирсою голову.

— Позичити?

— З двору я ні ногою, — пообіцяв Каладін, піднімаючи брус і завдаючи його собі на плече. Той виявився важчим, ніж здавалося, і він подумки благословив м’яку набивку під сподом шкіряного жилета.

— Він нам зрештою знадобиться, — сказав тесляр, але не знайшов гідних уваги заперечень, тож Каладін подався пріч разом зі своєю ношею.

Він приглянув відносно рівну камінну стяжку якраз навпроти казарм. Тоді взявся швидким кроком курсувати з одного кінця двору в інший, несучи брус на плечі та відчуваючи гарячі промені вранішнього сонця в себе на шкірі. Він марширував туди й назад, туди й назад. Тренувався бігати підтюпцем, відтак на повній швидкості, а потім знову ходити. Вправлявся носити брус на плечі, тоді вище — на витягнутих руках.

Каладін працював до сьомого поту. Власне, кілька разів він ледве не падав, але щоразу звідкись брався черговий резерв сил. Тож він продовжував рухатися, зціпивши зуби від болю та знемоги, і рахував кроки, щоби сконцентруватися. Тесляр-підмайстер, із яким розмовляв Каладін, привів за собою десятника. Не знімаючи шапки, той почухав потилицю, дивлячись на дивака, та зрештою стенув плечима, й обидва подалися геть.

Невдовзі довкола зібрався невеликий натовп: робітники зі складського двору, кілька солдатів і чимало мостонавідників. Дехто з інших команд уголос насміхався, але обслуга Четвертого мосту здебільшого помовчувала. Багато хто не звертав на нього уваги. Інші ж — як-от сивочолий Тефт, моложавий Данні та ще кілька чоловіків — стояли рядком і просто дивилися, немовби не могли повірити в те, що відбувалося.

Ті погляди — нехай навіть приголомшені чи ворожі — почасти й надавали Каладінові наснаги. А ще він біг, щоби виплеснути своє розчарування, той киплячий, нуртівний казан злості у своїй душі. Злості на себе за те, що підвів Тіена. Злості на Всемогутнього за те, що створив такий світ, де одні валяться під стіл на бучному бенкеті, а інші — падають мертвими, несучи мости.

Виснажуючи себе в такий спосіб, він зазнавав на диво приємного відчуття. Немов повертався в ті кілька перших місяців після Тіенової смерті, коли вправлявся зі списом, аби забути про все на світі. Коли дзвони пробили полудень — подаючи солдатам сигнал обіду, — він нарешті зупинився й опустив чималенький брус на землю. Круговими рухами розім’яв плече. Він бігав упродовж кількох годин. І де він узяв сили?

Окропляючи потом каміння під ногами, Каладін потрюхав у бік халабуди теслярів, де досхочу напився води з бочки. Зазвичай вони гнали в шию мостонавідників, яким кортіло зробити те саме, але тепер ніхто й слова не сказав, коли той вихлебтав два повні ковші дощівки з металевим присмаком. Потому струснув посудину, вдячно кивнув парі підмайстрів і підтюпцем подався до залишеного бруса.

Скеля — кремезний, смаглявий рогоїд — саме піднімав його і при цьому чомусь хмурився.

Помітивши Каладіна, Тефт кивнув у бік здоровила:

— Він побився з кількома з нас об заклад на скалку, що ти носив порожнистого бруса, щоби справити враження.

Якби вони могли відчути його втому, куди би й подівся їхній скепсис. Він примусив себе забрати в Скелі брус. Спантеличений гевал випустив його з рук і провів поглядом Каладіна, який бігцем поніс брус туди, де його взяв. Жестом виразивши підмайстрові свою вдячність, він потрюхав назад, до невеличкої компанії мостонавідників. Скеля тим часом неохоче роздавав програні світлоскалки.

— На обід — розійдись! — скомандував Каладін. — У нас післяобіднє мостове чергування, тож за годину щоб були тут. А коли виб’є останній дзвін перед заходом сонця, усім зібратися біля їдальні. Наш сьогоднішній табірний наряд — прибирання після вечері. Хто прийде останнім, вишкрібатиме казанки.

Усі здивовано дивилися йому вслід, коли він підтюпцем побіг пріч зі складського двору. Проминувши два квартали, він пірнув у боковий прохід і сперся об стіну. А потому, хрипко й засапано дихаючи, сповз долі й розтягнувся на землі.

Він почувався так, немов порвав усі м’язи свого тіла. Ноги горіли вогнем, а коли він спробував стиснути руку в кулак, пальці виявилися занадто слабкими, щоби повною мірою слухатися. Кашляючи, він судомно робив глибокі вдихи й видихи. Солдат, котрий проходив мимо, кинув був на нього погляд, але, побачивши форму мостонавідника, пішов геть, не сказавши й слова.

Зрештою Каладін відчув, як хтось легенько торкнувся його грудей. Розплющивши очі, він угледів Сил, котра лежала ниць у повітрі, повернувшись до нього обличчям. Вона простягла ніжки у бік стіни, але вся її поза — та й, власне, те, як обвисала її сукня — справляли таке враження, ніби вона стоїть прямо, а не лежить долілиць.

— Каладіне, — мовила вона, — мені треба тобі дещо сказати.

Він знову заплющив очі.

— Каладіне, це важливо.

На одній із повік він відчув легенький поштовх енергії. То було дуже дивне відчуття. Мостонавідник забурчав, розплющив очі та змусив себе сісти. Спрен пройшлася повітрям, немов оминаючи невидиму сферу, доки не зупинилася, зайнявши бажане положення.

— Я вирішила, — заявила Сил, — що радію з того, що ти дотримав даного Ґазу слова, хоча він і огидний тип.

Каладінові знадобилася якась хвилинка, щоб утямити, що вона мала на увазі.

— Ти про сфери?

Та кивнула.

— Я гадала, що ти можеш і порушити свою обіцянку, але рада, що ти цього не зробив.

— От і добре. Дякую, що сказала, угу.

— Каладіне, — мовила Сил, дратуючись і стискаючи кулачки. — Це важливо.

— Я… — він змовк, а тоді сперся головою об стіну. — Сил, я заледве можу дихати, не те що думати. Прошу тебе. Просто скажи мені, що тебе турбує.

—