Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ось така ось приписка... – відповів герцог на невисловлене запитання Макса, – я не знаю, що вона означає. Точніше, сенс зрозумілий, але як його застосовувати – мені не зрозуміло. Але, можливо, ви розберетеся.

Макс тільки задумливо кивнув. Справді, хто ж, якщо не він, розбереться? За п’ятсот років не розібралися, а тут раз – і Макс усіх зробив.

– У такому разі, якщо питань більше немає, приступимо до основної дії, – герцог із тієї ж теки, чому Макс уже не здивувався, дістав іще один аркуш, не менш жовтий, ніж перший, поклав його на стіл, а поруч поклав уже звичайний білий папір.

– Отже, старшим нотаріусом нотаріального дому “Зіммерман та сини”, Альфредом Зіммерманом засвідчується факт виконання волі Степана Безродного, згідно з якою, Максим Темний приймає на себе волю і долю предка свого, – герцог говорив чітко, абсолютно без акценту. – Усі умови прийняття роз’яснені. Максиме, ви маєте чітко і твердо вимовити: “Так, я приймаю”.

– Так, я приймаю, – Макс уже втомився дивуватися, якось не так він уявляв собі роботу нотаріуса.

– Ну, ось і все. Нарешті закінчилася ця дуже довга справа, – герцог вмостився і втомлено прикрив очі. – Максиме, – звернувся він через хвилину, – ось ваші папери. Це записка, це всі документи щодо платежів, там зазначено, що “Зіммерман та сини” зобов’язуються сплатити всі можливі мита, податки та інші законні платежі, пов’язані з оформленням успадкованого майна або іншими законно необхідними діями, якщо вони виникнуть. Розпорядження про це надіслано пану Шнеєрзону, він за всім простежить. Його послуги теж вже сплачені. На цьому все. Дуже радий був познайомитися з вами, як я побачив – ви, безсумнівно, гідна людина.

“Ага, як же... побачив він. Що можна побачити в людині за двадцять хвилин, тим паче вручаючи їй спадок? Звісно ж – самі лише позитивні риси. А може я хроплю уві сні? Хоча яка мені біда? Побачив і добре”. – З цією думкою, він поклонився у відповідь Альфреду фон Зіммерману, герцогу Нарському. Вийшло не настільки витончено, як у старого, але Зіммерман докоряти йому не став, а більше-то й нікому було це робити.

Вийшовши на вулицю, Максим здивовано зітхнув - двадцять хвилин, виявляється, перетворилися на повноцінні чотири години і вже відчутно смеркло. У душі був якийсь радісний підйом, передчуття цікавого і незвичайного. “Дивно”, – подумалося йому, – “нічого ж такого не сталося, а відчуття, ніби в лотерею виграв. Хоча я й не вигравав ніколи”, – тут же посміхнувся він. В одній руці він тримав чималий пакунок із загорнутою коробкою чаю, яку, як і було обіцяно, йому під час виходу вручила дівчина-розпорядник, а в іншій – дивного вигляду залізяку, приблизно сантиметрів 30 завдовжки, з якоюсь рухомою перекладинкою на кінці. Залізяка була дуже грубої форми, видно, що кована і давня. Як сказав герцог, передаючи її Максу – це ключ від будинку. Як ним користуватися він не знає, але впевнений, що Макс розбереться.

Підійшовши до свого будинку, згадав, що їсти особливо й нічого, і одразу ж, підспівуючи йому в цій думці, зрадницьки забурчав живіт, нагадуючи, що нагодовано його було востаннє ще вранці, а потім над ним тільки знущалися. З цього приводу було вирішено зайти в маркет і чогось там придбати, щоб холодильник знав для чого він призначений. У маркеті було напівпорожньо. Основна сила покупців уже пройшла, і тепер прибігали ось такі на кшталт нього, які закуповуються від випадку до випадку. Так, картопля є, всякі там макарони, рис-гречка теж... Душа хоче свята, тому сьогодні будуть сосиски, хліб, олія, о!!!, якийсь новий кетчуп з часником... спробуємо з сосисками, а ще купив сир з великими дірками, родзинки і курагу. Набір, звісно, так собі, але душа хоче – значить їй відмовляти не можна. На касі знову була та сама дівчина, про яку йому нагадав старий нотаріус. Помітно було, що їй не до веселощів. Вона швидко, не кажучи жодного зайвого слова, пробивала товар і приймала гроші, видавала здачу і повторювала все те саме знову і знову. Коли підійшла черга Макса, він приязно посміхнувся їй, але відповіді не отримав. Злегка насупившись, Макс помітив, що дівчина час від часу дивиться кудись убік і погляд у неї якийсь зацькований. Глянувши туди ж, Макс побачив молодого хлопця, модно і дорого одягненого. Той стояв біля входу у внутрішні приміщення і напівпрезирливо оглядав зал. Поруч із ним підлабузнювався, заглядаючи в очі, товстун, схоже, не затуляючи рота ні на секунду. На піджаку товстуна висів бейдж. Перекладаючи покупки в пакет, Макс бачив, як слизький хлюст махнув товстому рукою і попрямував на вихід. Через скляну вітрину розгледів, як він вийшов на стоянку і сів у розкішну БМВ. “Ну так, ну так... хто б сумнівався... мабуть, сам у поті чола заробив”. Товстун у цей час махнув рукою касирці, і та покірно пішла до кабінету керівника, поставивши табличку про те, що каса тимчасово не працює. “Ах ось воно що... – подумав Макс, – товстий це схоже керуючий. А той хлюст – напевно начальство. Або податкова, або мент якийсь... А від дівчини чогось хочуть, що їй не дуже подобається... Усе як завжди. Напевно, скоро вона тут працювати не буде, а шкода”.

Зайшовши до квартири, Макс позакидав по полицях холодильника і в шафу продукти та відчинив навстіж вікна. Вечірня прохолода роздула штори і легкий протяг побіг кімнатами, видуваючи застояне повітря. Він давно жив самостійно, батьки були далеко, а квартира залишилася йому від бабусі, маминої мами. Вона обожнювала онука, хоч і бачила не часто. Коли Макс почав заробляти і підробляти, з’явилися деякі гроші, і він постарався зробити з однокімнатної квартири на п’ятому поверсі масивного будинку сталінської побудови свою мрію. Викинуто було все зайве – тобто майже все, що було. Дизайн розробив сам. Максимум простору. Тепла підлога замінила основні батареї, без них вийшло зробити вікна майже від підлоги до стелі. Саме вікно було подвійним, а склопакети – двокамерними. За порадою знайомого, скло було встановлено спеціальне, мультифункційне. Принаймні, якщо гріти їх з одного боку потужною лампою, то з іншого вихід тепла був набагато меншим, ніж у звичайного скла. Це дуже добре відчувалося рукою. Він сам пробував. Бригада умільців попалася дуже тямуща. Семен Миколайович – господар фірми, був серйозним і чесним підприємцем, що вигідно вирізняло його з-поміж багатьох інших, але не давало змоги ставати багатим... Вони разом усе обговорили, порахували... Макс запропонував майстрові половину від зекономлених грошей як бонус. Заощаджених за рахунок купівлі матеріалів не за квадратурою, а за реально необхідним. Якщо потрібно плитку різати, то так, щоб обидві половинки пішли в діло... тільки для цього треба помізкувати як і що робити, щоб відходів був мінімум. Ну і просто хлопці були чесні, вони бачили, що Макс не скупиться, а хоче зробити максимум за свої гроші. І матеріали підібрали, і фурнітуру, нехай не супер круту, але надійну і зручну. Вийшло просто чудово. Будинок був дивного планування – вистачало всяких ніш і коридорів. Частину з них винесли, щось перегородили по-новому, відсікаючи зайве або ховаючи за високими, до самої стелі, дзеркальними зсувними дверима. Вийшло кілька прихованих шаф, які стали гардеробною і комірчиною. Він взяв собі за правило – якщо річ зламалася і ти не зремонтував її протягом місяця – її треба винести в підвал. Якщо після півроку ти, як і раніше, не полагодив її – значить, її треба винести на смітник і подумати, а чи потрібна тобі вона взагалі? Меблі були вбудовані і легко трансформовані. Так диван природно ставав ліжком, якщо треба, перед ним на темному дорогому лінолеумі лежав пухнастий світлий килим, на якому стояв акуратний невисокий стіл темного дерева з затемненою напівпрозорою скляною поверхнею, за ним пара зручних крісел для гостей. Можна було на стіл поставити щось приємне і, потопаючи в кріслі або в подушках на дивані, попивати каву або вино. Або чай. Наприклад, такий, як йому сьогодні подарували. Його він пропонуватиме тільки найдорожчим гостям... Він навіть подумував, що для такого чаю треба вивчити чайну церемонію. У всьому має бути культура і краса. От узяти горілку – якщо пити шмурдяк із пластикових стаканчиків за гаражами біля смітника – це одне, а от поблукавши зимовим лісом, розпаливши вогнище і збацавши на ньому шашличок, наливши в мельхіорові, а ліпше – срібні чарочки ледь тягучу від холоду рідину... та зі свіжим салом і хрустким солоним огірочком... Так набагато цікавіше. Утім – зі стаканчиків теж можна, нехай і пластикових, і начхати, що це за гаражами... але таке питво має бути винятком, прагнути треба до кращого. І тоді Боги зі схваленням дивляться на твоє життя. Напевно. Достеменно він не знав, оскільки з богами не зустрічався і їхньої думки про його життя ніхто йому не озвучував. Частину однієї зі стін кімнати до стелі займав стелаж із книжками. Читати він любив, пристрасно і взахміл. Першу книжку йому підсунула бабуся, і це був Джек Лондон... Спочатку пішло мляво, а потім він махом проковтнув усе зібрання творів і далі понеслося.