Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Та власне і нічого особливого за мною не значиться. Соромитися мені нічого, тож це питання можна закрити. І що ж там із заповітом? Чому б вашим помічникам або тому ж Шнеєрзону просто не надіслати повідомлення? Я б зайшов у контору, де й вирішили б усі питання, – тепер Макс запитливо дивився на герцога, – заради чого стільки дій?

– О! Не потрібно турбуватися. Усі дії були виправдані. Мені було потрібно особисто бачити вас, помічники, знаєте, це всього лише помічники, а особиста зустріч створює повне враження. Ну і я вже немолода людина і хочу проводити життя так, як мені подобається. Навіщо тоді потрібні гроші? Тепер ще – за умовами заповіту вам належатиме будинок, маєток і душі лю́дські та не лю́дські. Розумію, звучить дещо... е-е-е... дивно. Але – така воля. Успадковане має бути оголошено саме так. Але самі розумієте – роки, революція, радянська влада... десь маєток і та земля... про душі я зовсім промовчу. Але будинок є. Мої помічники їздили в цей Вовчий Лог, – цю назву нотаріус вимовив ледь не по складах, – будинок там є. Старенький, звісно... Дивіться, Максиме, наше завдання полягає в тому, щоб ви добровільно прийняли волю свого пращура, ми розуміємо ситуацію і жодним чином не збираємося вас примушувати. Ключове слово: до-бро-віль-но, – нотаріус знову тицьнув пальцем у стелю. – Не буду спростовувати, від вашого рішення залежить отримання всієї нашої винагороди, і тому ми хочемо докласти всіх зусиль, щоб продемонструвати вам усі явні й неявні плюси або мінуси, які виникнуть у зв’язку з прийняттям волі вашого родича. Дивіться самі – ви погоджуєтеся і отримуєте все раніше перераховане. Хай там як – але будинок там є, поруч ліс, озеро, риболовля і краса природи... ви ж любите все це? – Макс ствердно кивнув. – Усі необхідні платежі, записи, будуть зроблені нами від вашого імені, ходити вам нікуди не доведеться. А далі – ви можете користуватися цим будинком і всім, що там до нього додається, або забути за нього, поки він сам не розвалиться. Ось документи, тут стоять печатки і підписи, наша і шановного Ісака Шнеєрзона, які засвідчують усі мої слова. Чим ви ризикуєте? Що приїдете в цей Вовчий Лог, а будинок – руїна? Ну і нехай. Ми ж вам не кажемо, що там палац стоїть. Як не було, так і немає... А може, вам сподобається і ви там новий будинок збудувати схочете? Наважуйтеся і давайте закриємо це багаторічне питання.

Максим думав. "Дійсно, чим він ризикує? Звісно, якщо будинок зовсім руїна, буде неприємно. Але якщо підходити до цього так, наче там нічого й немає, а ти приїхав, а там будинок стоїть, то буде не так уже й погано. Каже – ні за що платити не треба, все сплачено... – це безсумнівний плюс. А то отримати розвалюху і ще податків заплатити енну суму... І навіть бігати нікуди не треба,.. мабуть, це вирішальний фактор: у наш час загальної цифровізації ходити по інстанціях доводиться не менше, ніж раніше. Найбільше він побоювався, що це якась підстава і потім, за якийсь час вилізуть проблеми, з’явиться хтось, з ким треба буде ділитися, або виявиться, що боргів безліч. Ну і фіг із ними... якщо якась бридота почнеться, плюну на все і знати не хочу”. І тут він згадав: – вайбер... повідомлення... “Погоджуйся. Обов’язково погоджуйся. Це потрібно, все буде”. Це як може бути таке? Хтось щось знає, хтось тримає руку на пульсі. Від цієї думки йому раптом стало жарко. Усілякі підозри одразу сколихнулися в його голові. Заковика була в тому, що оголошувати свої страхи було безглуздо. Ну як сказати ось цьому герцогу або хто він там насправді, що повідомлення дивні приходять і ніяково йому через них якось? По суті-то він має рацію – ну немає там будинку, розвалився, так і все на цьому... Він то сам нікому нічого не винен у будь-якому разі. Ну і насправді – цікаво ж... Нічого собі – будинку п’ятсот років... Це ж крутіше, ніж музей. Може там якісь старовинні речі є? “Покажу Ритці”... – при цій думці він замерз: навряд чи Риті будуть цікаві якісь праски, навіть п’ятсотлітні…

– Гаразд, – наважившись видихнув Макс. – Зрештою, якщо все так, як ви говорите, я згоден. Ще якісь умови є? Якщо ні, то де і що підписати?

– Умови є, але вони вже не стосуються самого майна і не впливають на список успадкованого. У приписці до заповіту зазначено, що господар має прийняти долю свою кров’ю своєю, – герцог натягнуто посміхнувся. – Ось будь ласка, подивіться, це оригінал. З цими словами, він поклав на стіл теку, абсолютно чорну з якимось бордово-сріблястим тисненням, звідки й дістав пластиковий файлик із жовтувато-коричневим аркушем.

– Тільки прошу вас, Максиме, дуже обережно... По суті, це вже реліквія – лист п’ятсотлітньої давнини... Хоча, звісно, він теж залишається вам, але доки ви не вирішили остаточно, я маю дбайливо його зберігати.

Максим акуратно взяв аркуш... Фіг його знає, що це... напевно не папір... розсипався б уже. Може пергамент? А може пергамент-то воно пергамент, тільки шкіра людська? Хто його знає, що там під руку кому потрапило. Судячи з усіх подій і витрачених на це грошей – предок був не бідний. На аркуші темними смужками було ледве помітно виведено... “Аз есьмь... да не убоїша... свояго живеша... живу пролити... домъ своя убережечи... і дворъ”... Хрін там що зрозумієш без вдумливого аналізу. Але все ж не схоже, щоб це сфабрикували вчора на принтері. Хоча… чи були тоді оці яті? Чи то не ять… закорючка якась…

– А ви текст повністю списували? Щоб усе ж таки прочитати його нормально можна було? – Макс простягнув герцогу файл.

– О, ja! Звитшайно, – несподівано в голосі герцога зазвучав акцент. – Ми намагалися це зробити ще дуже давно, тоді текст було краще видно. Лінгвісти зробили сучасний переклад, якщо так можна сказати. Ось він, – герцог простягнув Максу ще один аркуш, хоча Макс міг би заприсягтися, що бачив, що в теці більше нічого не було, ще коли герцог діставав звідти перший папірець. Взявши папір до рук, прочитав цілком сучасний текст: “Щоб захист дати дому своєму і двору, і людям своїм, познач їх живою своєю ти, хто господарем їх станеш”.