Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Кухня була каменем спотикання для його задумів – з одного боку, хотілося зробити досить функціонально і круто, з іншого боку, він розумів, що для того, щоб зварити суп, чи кашу, чи там посмажити картоплю, багато чого не треба, тож зосередився на оформленні – саме приміщення підготували як треба: тепла підлога, плитка на стінах у робочій зоні, стеля натяжна, мийка широка, кам’яна, витяжка над плитою, стіл із кам’яною стільницею. Зрозуміло, що це не граніт і не мармур, якась штучна суміш, але в полірованому вигляді мала гарний вигляд, добре опиралася зносу і що дуже цікаво – не відчувалася холодною. А ось цептерівський посуд він купувати і не збирався. Був комплект вишуканого посуду для гостей, сам же він обходився вельми скромно. Багато йому й не треба. Це, звісно, якщо посуд мити.

Третину приміщення відгороджувала вузька стійка темного дерева з келихами, що висіли над нею в спеціальних напрямних, поруч у підставці – вино та інші пляшки з напоями. Єдине, в чому він схибив – це посудомийка. З моменту встановлення він користувався нею всього два рази. Річ, звичайно, непогана, але для однієї-двох тарілок ні до чого.

А ще в нього були добрі ножі. Кількох розмірів і видів, вони були зроблені на його прохання знайомим майстром, з хитрої японської сталі, висока твердість якої забезпечувала ідеальну гостроту леза. Форма ножів була випробувана спочатку на дерев’яних зразках, вийшло дуже зручно – роблячи розріз, за рахунок вигину леза, ніж сам прорізав продукт, роблячи хай невеликий, але поступальний рух, а не чавив його. Ножі він нікому не давав. Жаба жадібності його не давила, але ось поламати, викришити лезо, не розуміючи, як ним працювати, було дуже просто. Рита особливо не прагнула щось готувати, тільки мамі він і довіряв. Бо мама – це мама. Що б вона не зробила, це треба пробачити. Кухар із нього був не дуже, але їсти-но було треба, й іноді, коли на нього находило накуховарити якесь м’ясо у вині чи щось подібне, він ішов на кухню і начебто щось виходило, й вельми непогано. Ось через такі моменти він і вважав, що інструмент має бути ідеальним. Ну і було щось звабливе для чоловіка в холодному блиску лез і легкому дзенькоті нагостреної сталі, нехай це всього лише кухарські ножі.

Макс із полегшенням стягнув із себе сьогоднішній “парадний” одяг і взяв до рук телефон. Набрав Риту. Чекати довелося досить довго.

– Привіт, не спиш ще?

– Привіт, Макс, – голос Рити був якийсь хрипкий і напружений.

– Я тут зараз картопельку смажитиму, з сосисками і сиром... Приїжджай, – він демонстративно голосно облизав ложку.

– Ні, Макс, я зайнята зараз, звільнюся пізно. Ти ж знаєш – ми новий проект робимо, на завтра терміново треба виправити, – ось хто-хто, а Макс справді знав. Саме він допрацьовував ті гори макулатури, що її продукував маркетинговий відділ. Їхні ляпи та курйози стали вже легендою.

– Так приїжджай, я тобі допоможу. Ти ж знаєш, я всі ваші папірці не по одному разу переробляв. Або давай я до тебе? ага? Повечеряємо і як все зробимо... Я ноут візьму, у чотири руки швидше буде, – Макс хотів іще щось додати, але Рита якось надто різко і квапливо заявила:

– Ні! Я ще не вдома, мені треба заїхати забрати документи, я не знаю, як довго це буде. Макс, давай я сама робитиму свою роботу? Я якось я розберуся сама”.

– Ну добре... зрозуміло, робочі дні, а в суботу? Мені треба поїхати за місто, поїхали разом? Там ліс, природа, озеро, кажуть, є. Га? Поїхали, я страшенно скучив, – Максим ніби побачив себе зі сторони і йому стало дуже смішно. Маса дівчат навколо, а він просить одну, якій, схоже, зовсім не потрібен.

– Макс, я теж скучила, але я не можу. У мене багато роботи і я не встигаю. Іншим разом, ми обов’язково поїдемо… Все давай, бувай, мені вже бігти треба, – у слухавці зазвучав відбій.

Максим поклав слухавку. Ідіот. Що тут сказати. Тільки вчора казав собі, що почекає, коли вона сама зателефонує, і знову зірвався. Що поробиш, звик він до неї... Хотілося ділити радощі й печалі... аж ось воно... розділив – радості пішли, залишилися печалі... До біса. Цього разу він навіть якось не засмутився. Напевно, все йде так як треба. Час ставити крапки над “і”, чого над собою знущатися? Подумки махнув рукою і пішов чистити картоплю, яку треба було порізати пластинками, засмажити акуратно і з’їсти з сосисками і часниковим кетчупом. Не дарма ж у нього томатний сік у холодильнику залишався. А Рита... це був другий дзвіночок у їхніх стосунках. Вірити людям можна до трьох разів. Першу помилку можна зробити від незнання. Ну там образити випадково, сказати щось дурне. Другий раз можна схибити за збігом обставин. Ну не пощастило. Буває й таке. Але якщо ти втретє стаєш на ті самі граблі – то треба вже й зрозуміти, нарешті, що ця людина ніколи й не стане іншою. Якщо сама цього не захоче. І ось таке от буде завжди. Він намагався, прагнув налагодити їхні стосунки, але його вже двічі прокатали. Хоча це ж вони не перший тиждень зустрічаються. Три роки вже як разом. Він відчував, що підстави для відмови надумані й щось там не так, але сподівався на чесний розвиток подій. Хоча б через повагу. Ну що ж... подивимося.

“Отже, поїхали”! – Макс сів у крісло, на стіні перед ним висів монітор тридцять два дюйми. Здорова така штука, зате на екрані все поміщається, можна навідкривати всяких вікон і не треба тіснитися або постійно перестрибувати з вікна у вікно. На столику бездротові клавіатура, мишка і навушники – необхідний набір комп’ютерного хлопчака. Навушники, бо час пізній, а його звукову систему, з урахуванням акустики кімнат, буде чути на кілька поверхів донизу і в боки... Хороші якісні низькі частоти чудово проходили по перекриттях. Сусіди в нього були хороші, терпіли його разом із музикою, але міру треба знати і не паскудити там, де живеш.