Яна Янко - Омана, Яна Янко

  Це був похмурий, але значущий день, коли на небі висіли важкі хмари. Він, як завжди, йшов до університету, коли раптово відчув слабкий, але пекучий біль у лівій руці. Спочатку Вільям подумав, що просто вдарився об дверну ручку або стіл, але, підтягнувши рукав сорочки, він побачив щось дивовижне: ім’я, вигравіюване на його шкірі. Серце стукотіло від змішаних почуттів: захвату, страху, здивування. Спочатку нічого він не розумів, але потім, коли він прийшов додому по телебаченню розповіли про феномен появлення споріднених душ. 
  Після цього моменту, ці п’ять років минули швидко, як у вихорі. Щодня Вільям поглядав на напис, намагаючись уявити, яким є Аян Девіс. Чи відчуває він теж саме? Хлопець роздумував, чи існує якийсь особливий зв'язок між ними, чи це просто випадковий збіг. Він дуже хотів пошвидше знайти його, побачити та обійняти, відчути їхню близькість яка має бути особливою. Але зараз юнак припинив пошуки, колись він кожного дня знайомився з різними чоловіками, щоб зустріти того самого. Але коли вони називали своє ім'я, інше ім'я, не те що у нього було написано, він втрачав надію. 
  Зараз йому двадцять років, він розуміє що споріднені душі є у кожного, але це не гарантує, що ви коли-небудь зустрінетесь. Серед усіх душ на планеті існує лише одна людина, яка є твоєю другою половинкою, твоєю спорідненою душею, з твоїм ім'ям та прізвищем на руці. Але з погляду статистики, ймовірність того, що ваші шляхи коли-небудь перетнуться, дуже мала. Знайти потрібну вам людину на землі надзвичайно складно. Тому більшість людей можуть прожити своє життя, так і не зустрівши свою половинку, і це цілком нормальною. Є важливіші речі, про які варто дбати: сім'я, друзі, інтереси, робота, навчання і так далі. 

  Вільям видихнув та опустив руки на поручні. Зараз він припинив самостійно шукати свою долю, та почав просто пливти за течією. Але хлопець й уявити не міг, що перебуватиме не вдома, а тут, на великому кораблі, милуючись безкрайнім океаном. Коли його мати була ще жива, вона мріяла потрапити на борт "Титаніка", побувати там, де народилося справжнє кохання. Хоча для нього цей фільм був зовсім не про кохання, а радше про двох людей, які прагнули втекти від своїх буденних реалій, щоб знайти справжнє "я". Вони побачили в один одному те, чого самі не мали. І це важко назвати коханням. Можливо, вони були спорідненими душами, і саме тому їх так тягнуло один до одного, тому вони хотіли бути разом, навіть якщо були майже не знайомі. 
  Мати завжди із усмішкою слухала його коментарі під час перегляду фільму, і Вільяму цього зараз не вистачає. Він так хотів би, щоб мати була поруч. Хлопець мріяв обійняти її, вдихнути знайомий запах, який завжди заспокоював. Відчути тепло материнських рук, які ніжно гладять його по голові, даруючи турботу та захист. Але цього вже не повториться. П'ять років тому мати тяжко захворіла, і лікарі виявилися безсилими. Її стан поступово погіршувався, і через рік вона померла. Проте юнак добре пам'ятає день перед її смертю, коли він прийшов до неї. Вони, як завжди, розмовляли, і мати поставила йому несподіване питання: "Що для тебе – кохання?" 
  Кохання? Що для нього кохання? Тоді він відповів, що для нього – це парочки які цілуються повсюди, тримаються за руки і шепочуться про щось миле. Що воно таке класичне, як у романах: з ніжно-квітучою аурою, купідончиками та сердечками в очах. Але насправді для нього кохання – це щось зовсім інше, чим він не міг поділитися. Це спільна пристрасть до всього. Це прагнення перевершити одне одного і водночас бажання поступитися, щоб порадувати. Кохання – це стіна спогадів, це чорний чай вранці перед читанням нової книги та приготуванням сніданку. Кохання – це бути разом у будь-якому місті, незалежно від того, де вони знаходяться. 
  Він знає, що кохання приходить несподівано, воно накриває подібно лавини, але вибратися з нього не можливо, і самому чомусь не хочеться. Іноді достатньо одного погляду, скороминущого дотику, відвертої розмови, і ось, ти вже не уявляєш життя без цієї людини. Починаєш мріяти наяву про те, як береш його за руку, як він усміхається тобі особливою усмішкою, яку дарує тільки тобі, і більше нікому. Ось що Вільям хоче відчувати, ось такі емоції, такі почуття, щоб одразу було зрозуміло, що ви підходите один одному. 
  Вільям невимовно жалкував, що так і не наважився поділитися з матір'ю своїми думками та мріями, не зумів відповісти чесно на її останнє питання. Після її смерті він кілька днів перебував у стані глибокого потрясіння, не в змозі зібратися з думками. Він проводив весь час у її спальні, сидячи на її ліжку, і плакав, міцно обіймаючи її улюблений халат, вдихаючи знайомий й теплий аромат. Його серце стискалося від спогадів про щасливі моменти, що вони провели разом, і сльози невпинно котилися по худих щоках. 
  І тоді несподівано прийшов Генрі Мур, його батько. Хлопець був вкрай здивований його появою. Він, звісно, впізнав його за фотографіями, які показувала йому мати. Але всі ці роки він не цікавився їхнім життям. Навіть коли мати захворіла, він жодного разу не відвідав її. А тепер з'явився, сплачує всі рахунки, влаштовує похорон. Коли Вільям висловив йому все, що тримав в собі, у відповідь отримав лише байдужий погляд і сухі слова: "Ти йдеш зі мною". Він ненавидів його, але заради матері, яка до кінця кохала цього чоловіка, пішов з ним. 
  Минуло п'ять років. Їхні стосунки стали холодними та відстороненими, скоріше схожими на стосунки між простими знайомими, ніж на справжню сім'ю. Вони бачаться лише раз на день під час обіду, але майже не розмовляють. Сьогодні він навіть не попередив, що не прийде. Вільям підняв голову до неба. Вдивляючись у чорну безодню, він бачив зірки, схожі на маленькі плями світла, що допомагають знайти свій шлях у темряві. Юнак сумно усміхнувся, відчуваючи, як сльози повільно стікали по його щоках. Заплющивши очі та нахиливши голову, хлопець помітив, як крихітні солоні краплі залишали мокрі сліди на палубі корабля. 
– Я сумую за тобою, мамо... – прошепотів Вільям, сподіваючись, що десь там, серед зірок, вона його почує. 
  Несподівано на його замерзлих плечах з'явилося щось тепле – чиясь куртка, що нагадувала вовняний обігрівач у холодну зимову ніч. Вільям, збентежений і вражений таким несподіваним дійством, помітив, що його плечі розслабилися. Він обернувся назад, але бувши не дуже високим, йому довелося підняти голову, щоб роздивитися обличчя незнайомця. 
  У Вільяма перехопило подих коли він розгледів чоловіка перед собою. Господи, який він був прекрасний для нього. Ця бліда шкіра, яка, мов покривало, облягала його обличчя. Чорне коротке кучеряве волосся, що відтінялося на тлі ночі, а пронизливо блакитні очі виглядали як яскраві зорі у величному небі. Він був одягнений у чорні штани та чорну футболку, яка підкреслювала його фігуру. В ньому все було ідеально, і так знайомо. 
  Хлопець пригадував, де ж він міг його побачити. В голові крутилися спогади за сьогоднішній день, і Вільям миттєво згадав, де йому вже доводилося зустрічатися з цим чоловіком. 
"Так, точно! Це ж той чоловік, який стояв й чекав на таксі", – хлопець не очікував зустріти його знову. 
  Раптово, незнайомець піднявши праву руку обережно торкнувся його щоки, витираючи вологі сліди сліз. Хлопець здригнувся, але не відштовхнув його руку й не відійшов. Ці дотики, які були несподівано ніжними, викликали в нього відчуття затишку, такого знайомого й теплого, він аж здивувався думці що вже відчував його колись, неначе дежавю. 
  Його руки плавно ковзали біля його очей, наче легкий вітерець, що м'яко гойдає листя. Від цього Вільям заплющив очі, дозволяючи собі на мить відчути цей момент спокою. Вони стояли так близько, що він міг відчути його запах - ніжний аромат лісових трав і легкого диму, що невідомо звідки взявся. Цей запах нагадував йому про теплі вечори біля каміна, коли він сидів та читав улюблену книгу. Він заспокоював його, огортаючи теплом і надаючи відчуття безпеки. 
  Вільям вдихнув глибше, ніби намагаючись зберегти цей момент у своїй пам'яті. Незнайомець не поспішав, ніби розумів, наскільки важливо було дати йому цей час. У його очах він побачив щось таке знайоме, але й таке не зрозуміле. Це змусило його відчути, що він більше не самотній. Коли тепло його рук, юнак розплющив очі, зустрівшись поглядом із чоловіком. Його очі, глибокі та проникливі, неочікувано наповнили його світ дивними й незвичними емоціями. 
– Тут досить прохолодно, – його голос був тихим, але водночас резонував у його свідомості, відгукуючись у найглибших куточках його пам'яті. – Моя куртка може й не дуже тепла, але вона допоможе вам трохи зігрітися, – він усміхнувся й ще міцніше огорнув його своєю курткою. 
– А як же ви? Вам не буде холодно? – запитав він з хвилюванням, відчуваючи його тепло. 
– За мене не хвилюйтесь, я якраз прямую до своєї каюти, – відповів він ще й досі усміхаючись. – Але побачив вас самого, в одній футболці, в цей холодний вечір, і не зміг пройти повз. 
  Вільям відчув, як його щоки чомусь почали палати від сорому. Він завагався, перш ніж відповісти: 
– Зрозуміло, дякую вам, – його голос трішки тремтів. 
  Незнайомець знову йому усміхнувся, ніжно провівши руками по його плечах. Нахилившись до обличчя Вільяма, він прошепотів біля вуха, посилаючи табун мурашок по тілу юнака. 
– Не сумуйте більше. Усмішка підходить вам краще, ніж сльози. 
  Незнайомець легенько кивнув й ще раз поглянув йому в очі, ніби намагаючись запевнити, що все буде гаразд. Він тихо побажав йому доброї ночі та почав відходити, залишаючи хлопця в оточені м'якого тепла залишеної куртки.