Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

— Не знаю поки що, — почула я свій голос. Мене глибоко вразили мої ж слова, бо, промовивши їх, я тієї-таки миті зрозуміла, що так воно і є.

Це прозвучало правдиво, і я впізнала правду: так буває, коли біля твого будинку постійно крутиться якийсь незнайомець, а потім набирається духу, стукає в двері, називається твоїм батьком, і він схожий на тебе, тож розумієш, що він і справді твій батько, а той, кого ти вважала своїм батьком усе життя, виявляється самозванцем.

— Не знаю поки що.

— Так ви ніколи нічого не досягнете.

Джей Сі на хвилину замовкла.

— Скільки мов ви знаєте?

— Ой, трохи читаю французькою, мабуть, а ще завжди хотіла вивчити німецьку.

Про бажання вивчити німецьку я всім розповідала вже років зо п’ять.

Моя мати говорила німецькою в дитинстві, коли її привезли в Америку, і за це під час Першої світової діти в школі жбурляли в неї камінням. Мій німецькомовний батько, якого не стало, коли мені було дев’ять, приїхав із якогось маніакально-депресивного хутора в чорному осерді Пруссії. Мій молодший брат на той час жив у Берліні за Експериментальною програмою міжнародного обміну і говорив німецькою, як рідною.

Та я замовчувала один важливий нюанс: щоразу, коли я розгортала німецький словник, досить було одного погляду на щільні рядки чорних літер, подібні до колючого дроту, щоб мій розум стискався, мов стулки молюска.

— Я завжди хотіла працювати у видавничій сфері, — спробувала вхопитися за нитку, яка могла вивести мене назад до впевненої самоподачі, що раніше так добре мені давалася. — Певно, спробую влаштуватися в якесь видавництво.

— Вам варто впевнено читати французькою та німецькою, — безжально вела Джей Сі. — І, можливо, ще кількома мовами, наприклад, іспанською та італійською, а ще ліпше — російською. Сотні дівчат щочервня приїжджають у Нью-Йорк із наміром стати редакторками. Ви маєте бути в змозі запропонувати більше за пересічних людей. Тому бажано вивчити кілька мов.

Я не наважилася відповісти Джей Сі, що на останньому курсі коледжу в розкладі не буде жодної шпарини для вивчення мов. Я навчалася за персональною стипендіальною програмою, де заохочували незалежність, тож увесь час, за винятком теоретичного курсу про доробок Толстого й Достоєвського та практичного курсу з поетичної композиції, я присвячуватиму дослідженню якоїсь розпливчастої теми у творах Джеймса Джойса. З темою я ще не визначилася, тому що досі не прочитала «Фіннеґанових поминок», але мій керівник дуже вболівав за мене й обіцяв дати кілька зачіпок щодо образу близнят.

— Я спробую, — відповіла я Джей Сі. — Можу записатися на початковий рівень інтенсивних курсів німецької, у них саме набір.

Тієї миті я вірила, що справді зможу. Я вміла добувати дозволи кураторки на всілякі незвичні штуки. Вона ставилася до мене як до цікавого досліду.

У коледжі я мала взяти два обов’язкові курси, хімію та фізику. Доти в мене вже був курс ботаніки, і я дуже добре впоралась. Упродовж року я не дала жодної неправильної відповіді на запитання в контрольних і навіть якийсь час жартома обмірковувала ідею стати ботаніком і поїхати вивчати дикі трави Африки чи південноамериканські дощові ліси, бо на такі оригінальні штуки в дивних місцинах можна отримати щедріші гранти, ніж на вивчення мистецтва в Італії чи англійської в Англії, — конкуренція значно менша.

Ботаніку я сприймала добре, тому що обожнювала препарувати листя, вкладати його під мікроскоп і малювати схеми будови хлібної плісняви, спостерігати появу дивного серцеподібного листя на одній із фаз життєвого циклу папороті — усе це, здавалося мені, було дуже тісно пов’язаним із дійсністю.

Коли я вперше прийшла на урок фізики, то ледь не вмерла.

Невисокий смаглявий чоловік у тісному синьому костюмі високо й шепеляво назвався містером Манці та став перед класом із маленькою дерев’яною кулькою в руці. Він поклав кульку на жолобчасту похилу дощечку, й та скотилася вниз. Потім він завів щось штибу «нехай a дорівнює прискоренню, а t позначатиме час» — і от уже цілу дошку заповнив літерами, цифрами та знаками рівності, а мій розум заснув мертвим сном.

Я віднесла підручник із фізики у свою кімнату в гуртожитку. То була надрукована на мімеографі груба книжка з пористого паперу в цегляно-червоній палітурці: чотириста сторінок і жодного малюнка чи фотографії, самі діаграми й формули. Ту книжку містер Манці написав сам, щоб пояснювати фізику студенткам коледжу, і якщо вона спрацює з нами — він спробує її видати.

Гаразд, я вивчила ті формули, я ходила на заняття й спостерігала за кульками, які котилися похилими жолобами, слухала, як дзвеніли дзвіночки, і наприкінці семестру більшість дівчат дістали «незадовільно», а я — тверде «відмінно». Я чула, як містер Манці казав кільком дівчатам, коли ті нарікали, мовляв, курс заскладний: «Ні, він не може бути заскладним, бо одна студентка має тверде «відмінно»». «А хто?» — запитали вони, але він заперечно похитав головою і нічого не відповів, тільки мило й дещо по-змовницькому всміхнувся мені.

Так я надумала наступного семестру позбутися хімії. Хоч я й дістала «відмінно» з фізики, паніка нікуди не поділася. Від фізики мене нудило цілий семестр. Найбільший спротив викликала необхідність зводити все до літер і цифр. Замість форм листя, і схематичних зображень отворів, крізь які дихають рослини, і дивовижних слів на кшталт «каротин» і «ксантофіл», на дошці були ті страшні судомно покручені скорпіоноподібні літери й формули, що їх містер Манці писав своєю особливою червоною крейдою.

Я знала, що хімія буде ще гіршою, бо бачила величезну таблицю з дев’яноста з чимсь елементів, яка висіла в хімічній лабораторії, і всі цілком приємні слова, як‑от «золото» й «срібло», «кобальт» і «алюміній», було скорочено до потворних абревіатур із десятковими дробами під літерами. Якби я ще хоч трохи напружила свій мозок такими штуками, то остаточно здуріла б. Одразу вилетіла б. Лише ціною дивовижної витримки й терплячості я протрималася на плаву протягом першого семестру.

Отже, я розробила хитрий план і з ним пішла до кураторки.

План був такий: пояснити, що для засвоєння курсу з творчості Шекспіра мені знадобиться більше часу, адже моїм фахом є все-таки англійська мова та література. І вона, і я чудово знали, що курс хімії я засвою на «відмінно», тож навіщо мені складати іспити, чом би просто не ходити на заняття і всотувати знання, забувши про оцінки й бали? Для людини честі це питання честі, а зміст важливіший за форму, до того ж гонитва за оцінками — однаково трохи дурна затія, хіба ж ні, надто коли знаєш, що в кожному разі матимеш «відмінно»? Мій план тримався ще й на тому, що студентки мого набору були останніми, кому довелося на другому курсі мучитися з природничими науками: керівництво коледжу вирішило наступного року відмовитися від такої практики.

Містер Манці мене цілком підтримував. Гадаю, йому лестило, що я так уподобала його курси, аж готова була слухати їх не з меркантильних міркувань, як‑от заради відмінної оцінки, але в ім’я величі самої науки хімії. Гадаю, то була геніальна ідея — ходити на хімію попри те, що я начебто проміняла її на Шекспіра. Відвідувати уроки було зовсім не обов’язково, але то був жест, аби показати, що я просто не можу відмовитися від хімії.

Звісно, план провалився би, якби я не заробила «відмінно» в попередньому