Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

це було лячно, але якщо найгірше я вже пережив, то пройшов перше випробовування. Я пішов в учні до Відьмака, тож доведеться звикати до таких проклятих місць. Така вже робота.

Хвилин за п’ять мені відлягло. Я вже думав спробувати ще раз заснути, але, як часом казав мій батько: «Де в дурного спокій?» Не знаю, що я зробив не так, але мене почав турбувати новий шум.

Спочатку в далечині, ледве чутно, стукали у двері. Потім тиша — і знову. Стук-стук-стук, тричі. Але цього разу ближче. Знову тиша. І знову три стуки.

Я швидко здогадався: грюкали по черзі у двері кожного дому на Вотері-лейн, і скоро надійде черга будинку номер 13. Коли дійшло до цього прóклятого місця, у двері тричі гахнуло так, що й мертвих підніме. Оте з льоху вилізе відчиняти? Я почувався, як між двома вогнями: із вулиці щось рвалося увійти, із льоху щось рвалося вийти.

І раптом усе стало добре. Із того боку дверей до мене звернувся знайомий голос:

— Томе! Томе! Відчини двері! Впусти мене!

То була мама. Я так їй зрадів, що кинувся до дверей не подумавши. Надворі дощило — вона ж змокне.

— Швидше, Томе, швидше! — гукала мама. — Не змушуй мене чекати.

Я вже відкидав клямку з дверей, аж тут згадав Відьмакове попередження: «Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав…»

Але хіба я міг залишити маму надворі посеред ночі?

— Ну ж бо, Томе! Впусти мене! — почулося знову.

Пам’ятаючи Відьмакові слова, я глибоко вдихнув і спробував все обміркувати. Здоровий глузд підказував мені, що то не моя мама. Чого б вона так далеко за мною йшла? І звідки знала, куди саме ми прямували? Поза тим, мама би не ходила сама. Батько чи Джек обов’язково пішли би з нею.

Ні, за дверима чекало щось інше. Щось, що грюкає у двері, але не має рук. Стоїть на бруківці, але не має ніг.

Загупало ще сильніше.

— Томе, будь ласка, впусти мене, — благав мамин голос. — Хіба можна бути таким жорстоким? Надворі холодно, періщить дощ, я змучилася.

Зрештою, воно заридало, і тоді я точно переконався, що то не мама. Мама сильна. Мама ніколи не плакала, хоч як зле їй було.

За кілька хвилин хлипати перестало, усе затихло. Я повернувся на підлогу і спробував склепити очі. Крутився то на один бік, то на другий, але ніяк не міг заснути. Вітер іще сильніше деренчав шибами, і щопівгодини бив церковний годинник, відміряючи мій час до півночі.

Чим ближче мені було до спуску в льох, тим тривожніше. Я хотів пройти Відьмакове випробовування, але — як би мені хотілося повернутися додому, до свого прекрасного, безпечного, теплого ліжка.

А тоді — щойно годинник ударив раз на пів на дванадцяту — у льосі знову почали рити…

Знову почулося гупання важких черевиків на сходах, знову прочинилися двері, і невидимі черевики ступили до вітальні. Я закляк, тільки серце калатало в грудях, ніби зараз проломить ребра. Гуп! Гуп! Гуп! Прямо на мене.

Мене схопило за шкірку і смикнуло — кішка так переносить своїх кошенят. Тоді невидима рука схопила мене поперек грудей, притискаючи руки до тулуба. Я намагався вдихнути, але не мав змоги. Грудну клітку зчавило намертво.

І потягнуло мене до льоху. Я не бачив, у чиїх руках опинився, але чув, як воно дихає з присвистом, і відчайдушно заборсався. Я звідкись точно знав, що зараз станеться. Знав звідкілясь, що саме рили внизу. Мене затягне сходами в темний льох, де вже чекає могила. Там мене поховають живцем.

Я був ледве живий від страху, поривався кричати, але мене не просто міцно стиснуло. Мені відняло все тіло, я не міг і пальцем поворухнути.

І тут я полетів униз…

Я упав навколішки перед розчахнутими дверима до льоху, неподалік від першої сходинки. Моє серце захлиналося панікою й стукотом, і я зірвався на ноги й захряснув відчинені двері. Долаючи тремтіння, я повернувся до вітальні, де миттю побачив, що третє Відьмакове правило вже порушено.

Свічка згасла…

Я ступив до вікна, і раптовий спалах ураз освітив кімнату. Відразу за ним прогуркотів грім, так голосно, ніби в мене над головою. Дощ періщив по стінах і вікнах, тарабанив у вхідні двері — дерево стогнало і скреготіло, немов ледве стримуючи чужий наступ.

Кілька хвилин я тоскно роздивлявся спалахи блискавки за вікном. Ніч видалася мерзенна. Хоч я і боявся блискавки, усе б віддав, щоб опинитися там, на вулиці. Аби не спускатися в той льох.

У далечині почав бити годинник. Я рахував удари — їх було рівно дванадцять. Час було зустрітися з тим, що чатує в льосі.

Спалах блискавки знову осяяв кімнату і висвітлив величезні сліди на підлозі. Спершу я вирішив — це залишив Відьмак, але сліди були чорні, ніби з чиїхось дебелих черевиків осипався вугільний порох. Вони вели від дверей кухні майже впритул до вікна, тоді повертали назад. До льоху, униз. У темряву, куди я мусив спуститися!

Силуючи себе не відступати, я навпомацки знайшов згарок свічки на підлозі. Тоді намацав десь поряд свій клунок із речами. Там, безпечно загорнуте в мій одяг, було кресало, що подарував мені тато.

Наосліп і навмання я витрусив дрібку трута на підлогу і вдарив металевим кресалом по кременю, вибиваючи іскри. Я роздмухував трут, поки на мить не здійнявся маленький вогник — достатній, аби запалити свічу. Батько й не думав, що його подарунок так швидко стане мені в пригоді.

Щойно я прочинив двері до льоху, спалахнула ще одна блискавка. Від гуркоту грому здригнувся весь будинок, гучна луна покотилася сходами переді мною. Я спускався у льох, у мене дрижали пальці, а в них — згарок, і химерні тіні звивалися на стіні.

Я не хотів туди йти, але якщо не пройти Відьмакове випробовування, він, мабуть, відправить мене додому, щойно зародиться на світ. Я уявив, як ніяковітиму від сорому перед мамою, коли вона спитає, що сталося.

Вісім сходинок вниз, і я дійшов до повороту, за яким уже видно було льох у кінці сходів. То було невеличке приміщення, але по кутках залягли глибокі тіні, до яких не сягало світло від свічки. Зі стелі брудним і пелехатим мереживом звисала павутина. По земляній підлозі валялися розкидані брили вугілля та великі дерев’яні ящики, коло великої пивної бочки стояв старий дерев’яний стіл. Я обійшов кругом пивну бочку і помітив щось у дальньому кутку,