Світлана Литвиненко - Хочу тільки тебе, Світлана Литвиненко

-З Новим роком подруго,- на порозі стояла Таня, сусідка Кіри.

-Таню, це ти?- розчарування в мить знову засмутило її.

-Ти що подруго п’яна, що мене не впізнаєш?- Таня зайшла досередини квартири уважно вдивляючись у Кірине обличчя.- Чи може дах поїхав?

-Прошу тебе Таню, припини жарти,- Кіра посміхнулася до подруги,- тебе теж з Новим роком.

-Вимикай світло та пішли до моєї квартири, посидимо та поспілкуємося. Олена та Тамара вже сидять за столом, а чоловіки…,- Таня махнула рукою,-у них свої розваги, захотілося їм у більярд пограти, і це після добре випитої горілки.

-Я зовсім не проти,- Кірі хотілося відволіктися від думок про Тимура…

  Наступного дня Кіра все ж пішла до свого книжкового магазину. Краще вже на роботі посидіти, чим самій у чотирьох стінах. І це, незважаючи на те, що ще день потому їй так кортіло побути на одинці. Зараз вже не думала про Олексія, як було і як могло бути. Вона вже зовсім не шкодувала, що відмовилася виходити за нього і совість, як їй здавалося спочатку взагалі не хвилювала її. Не було на то причин.

  Тимур… Про нього варто забути і ніякими там надіями не потрібно себе тішити. Після його зізнання Кіра зрозуміла, що йому зараз не до розваг. А вона-то зовсім не проти була з ним … порозважатися, нарешті зізналася сама собі у своїх бажаннях. Цей спалах пристрасті, імовірно, який відбувся через випите те саме «французьке» шампанське. А можливо зовсім і не через шампанське, а тому що Тимур їй сподобався з першого погляду. Може, саме такого чоловіка чекала і мріяла зустріти. Та він, ще не відійшов від втрати той, яку без сумніву кохав. Звісно, що кохав ту жінку, якщо одружився на ній і не готовий так швидко забути її. А стільки хіба потрібно часу, щоб відпустити свою померлу дружину і покохати знову? Та він і сам напевне не знає, бо ніхто не знає і ніхто не може відповісти на ці запитання. Можливо іншу так покохати і не зможе.  

  Покупців майже не було та Кіра і не розраховувала на великий потік у ці святкові та вихідні дні. Зателефонував дядько Герман Федорович, який спочатку поцікавився самопочуттям, а потім попросив Кіру приїхати до мерії.

-Дядечко, ви мене лякаєте своїм несподіваним проханням,- Кіра не знала, що й думати.- Сталося мабуть щось серйозне?

-Не переживай ти так, мені тільки потрібна твоя допомога в одній справі,- Герман Федорович поспішив заспокоїти свою племінницю,- це стосується роботи. Приїжджай і поговоримо на місці.

  Кіра зачинила магазин та викликала таксі. У неї з’явилося незрозуміле передчуття не то хорошого, не то поганого. Дядечку Кіра аж ніяк не може відмовити у проханні, яке б воно не було. Звісно, якщо це не якась божевільна примха. Та Герман Федорович, був серйозною людиною і гарним мером свого міста. Його поважали мешканці та цінили за те, що він ніколи не лишався байдужим до проблем міста і наполегливо працював для покращення добробуту громадян.

  Герман Федорович, це чоловік п’ятдесяти п’ятьох років з гарно підтягнутим тілом та сивим волосся, носив окуляри у позолоченій оправі. Та була у нього слабкість до грошей, яка привела до той ситуації у якій він на даний момент опинився. І сам тепер, вже не раз пошкодував, що невдало розпорядився на цей раз не тільки бюджетними коштами, а й своїми власними. Напозичався та вліз у борги. Герман Федорович був тоді переконаний, що вчасно зможе розрахуватися з боргами та не вийшло. Та й ще новорічна вечірка вибила з колії, бо потягнула за собою великі затрати. Зараз зрозумів, що не варто було все те влаштовувати. Ні… Він все правильно зробив, бо на вечірці були люди, які очікували цього і навіть наполягали на її проведенні. Це було свято для чиновників та підприємців, які зовсім і не були друзями. Скоріш знайшли крайнього, який потурбувалася про їхні розваги. І цим крайнім був цей самий Герман Федорович. Він розумів, що багатьом тим хто був на цій вечірці завдячує своїм кріслом мера і тому мав годити їм.

  Кіра зайшла до кабінету дядечка і завмерла від здивування. На дивані сидів Тимур, який закинувши ногу за ногу пив каву і теж чекав на Кіру.