Інна Турянська - Відлюбилося, Інна Турянська

— А ти чого либу давиш, безголовий? – відчув Тімоха потиличник бабусі. Від несподіванки аж присів. 

— Бабусю, але ж ви тільки що… – здивовано почав вказуючи пальцями на Зіну, що пішла.

— І що?! – здивовано вирячилась на нього, — Своїх в обіду не треба давати, навіть якщо вони не праві! Але квіти красти не красиво. Що ти не бачиш, що та зміюка на все село тебе споганить, проковтне і навіть не подавиться. То нащо ти в неї квіти поцупив?! – запитала дивлячись з-під лоба. 

— Так я ж цей, для Даринки. Вона завтра їде зранку. Хотів їй приємне зробити.

Почувши про Даринку баба Катя трохи пом'якшала. Подобається їй ця тиха, спокійна дівчина. Працьовита, та ще й явно дівчині подобався її безголовий внук.

— Ну якщо для Даринки, то ще можна тебе якось виправдати. Але красти навіть з благих намірів, це погано! Затямив! – постукала йому кулаком по голові.

— Та добре бабуню! – чмокнув він її у скроню. — То правда, що мій дід для тебе в неї квіти теж цупив?

— Правда, Тимофійку. Через це ця змія і злюща така. Вона з дитинства на мого діда заглядалася, але він то вибрав мене! Чекала вона від нього букету, а натомість він в неї їх крав з грядки для мене. От вона вз'їлася так. 

— Ну я б на місці діда теж вибрав тебе! – посміхався Тимофій бабуні.

— Все, стули свою пельку з медом вже, – розсміялася та. — На наступний раз, як треба буде квіти, спробуй з нею поговорити, так як ти вмієш солодко. Може й дозволить тобі квітів вирвати, – повчала вона онука.

— Думаєш з нею можна буде домовитися? — почухав потилицю він.

— Якщо дуже захотіти, то можна. Просто в тих квітах її душа. Вона самотня, стара жінка. От і саджає ті квіти, щоб розрадити себе. А ти, – знову дала йому потиличник бабуся, — взяв і так безцеремонно з ними повівся! Ще раз таке утнеш, і я тобі твого язика довгого утну, затямив?

— Та затямив, затямив, бабуню, – розсміявся Тимофій, — Я цей тоді піду, попрощаюся з Даринкою, квіти занесу.

— Та йди вже. Ходи но ще сюди, я в городі шоколадку купила, – сказала баба нишпорячи в сумці, – на ось занеси їй. Правда розтанула трохи, але нічого. Дівчата люблять солоденьке. 

Тімоха швидко кинув шоколадку в кишеню, і поплентав за велосипедом вдихаючи аромат вечірнього села. А за кілька хвилин вже сидів на велику.

— Ммм, а я ось люблю солоденьких дівчат, – посміхнувся Тімоха. 

Бабуся лиш похитала йому услід головою.

"Який же безголовий! Ну нічого, от прийде і до тебе справжнє кохання, то життя медом не здаватиметься"