Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Необхідне зло, Абір Мукерджі 📚 - Українською

Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Необхідне зло" автора Абір Мукерджі. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 82
Перейти на сторінку:
з нами своїми припущеннями,— відповів я.— Хотілося б запитати у вас.

Він похитав головою.

— Не можу назвати жодного імені.

— Я так розумію, ви повернетесь у Самбалпур?

Сикх подивився у вікно і повільно кивнув.

— Я отримав такий наказ.— Тоді повернувся до мене: — Я мушу відповісти за те, що не виконав свого обов’язку перед ювраджем.

— Капітане Віндегем, сподіваюся, ви розумієте, що ми обидва маємо термінові справи,— втрутився диван.— Якщо ви більше нічого...

— Мені б хотілося оглянути кімнату принца, якщо можна.

Диван поглянув на мене так, ніби я був божевільним.

— Про це й мови бути не може,— рішуче заявив він.

Не так уже й часто індієць наважується відхилити прохання британського офіцера поліції, і я не мав часу гратися в ігри.

— Якщо вам так більше сподобається, містере Даве, я повернуся за годину з двома ордерами,— повідомив я.— Один дасть мені право перевернути все в номері догори дриґом, інший — заарештувати вас за опір слідству.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, капітане,— відповів він офіційним тоном.— Але я попереджаю, що по-перше, ви дізнаєтеся, що ці апартаменти є суверенною територією Самбалпура. Що ж до мого арешту, раджу спочатку поговорити з віце-королем, а вже тоді вживати заходів, які можуть мати сумні наслідки для вашої кар’єри.

Чотири

айже дев’ята вечора. Я сидів на стільці на веранді й перебирав події дня за допомогою пляшки віскі «Гленфарлкас». Не Здавайся сидів поруч, витріщався в темряву вулиці й непогано вдавав із себе монашку-кармелітку.

Сагиб винаймає квартиру разом із індійцем — дехто вважає це поганим спектаклем. Інші — проявом ексцентричності. Та мені байдуже, що вони там собі міркують. Не Здавайся дивився на світ з оптимізмом, який я вже втратив, ще й зі східною мудрістю, яка кидала виклик моєму англійському, часто упередженому погляду. Його присутність була мені тільки на користь, а ті, кому це не до вподоби, нехай забираються під три чорти.

— Про що думаєте? — запитав я його.

— Про Аді Сая,— відповів він,— і про те, що не можна обдурити долю.

— Вважаєте, що йому судилося бути вбитим сьогодні?

— Про це сказали йому зірки, і такою була його доля. Ніхто і ніщо не могло цього змінити.

Такий собі індуїстський погляд на світ.

— Повідомили б ви про це лорду Таггарту,— зітхнув я,— то не довелося б нам вислуховувати всю ту лайку.

— Я серйозно,— відповів він.— Схоже, доля переслідувала його від Самбалпура до самої Калькутти.

Не знаю, як там доля, а от нападник мав змогу доїхати за ним і до Калькутти. Я ковтнув віскі.

— Як вважаєте, звідки вбивця знав, де напасти?

— Тобто, сер?

— Звідки він знав, що ми поїдемо через Майдан? Ми самі не знали, що оберемо цей маршрут. І опинилися там лише тому, що дорога навпростець до Чоурінґхі була закрита. Звідки вбивця знав, що потрібно чекати в кінці Майо-роуд?

Не Здавайся повернувся до мене, пожвавившись.

— Ви ж не вважаєте...

Він зупинився на половині фрази.

— Що полковник Арора брав участь у змові?

— Саме він обирав маршрут. Він міг заплатити нападнику.

— Не думаю,— похитав я головою.— Судячи зі звуку, полковник отримав такого удару, що йому взагалі пощастило залишитися живим.

— Звідки ж він тоді знав, що ми поїдемо по Майо-роуд? — запитав Не Здавайся.

— Можливо, було кілька вбивць, вони перекрили всі маршрути,— зауважив я.— Терористи й раніше так робили.

Не встиг я розвинути думку, як у двері постукали. Я почув, як десь за спиною Сандеш, наш слуга, босоніж почалапав до передпокою. Двері відчинились, і в мене аж шлунок зсудомило, коли я впізнав голос гості. Давно я його не чув, а стосунки наші були складними, м’яко кажучи, тож навіть зараз мене немов струменем ударило.

Я поставив віскі на стіл, глибоко вдихнув і повернувся до вітальні, куди Сандеш уже заводив гостю.

На ній була чорна шовкова сукня й оксамитка з діамантом по центру, і, як на мене, вона була найкрасивішою жінкою в усій Бенгалії.

— Міс Ґрант,— привітавсь я.— Приємна несподіванка.

Так воно й було.

Ми познайомилися, коли я розслідував смерть її колишнього працедавця. Деякий час навіть були близькими. Та трапилося непорозуміння, яке все зіпсувало. Хоча я її в цьому не звинувачую: гадаю, більшість жінок покинули б чоловіка, який звинуватив їх у співучасті в убивстві. Авжеж, я спробував пояснити, що офіційно я її ні в чому не звинувачував; але доволі важко відродити стосунки, посилаючись на офіційність.

Не скажу, щоб їй усе те зашкодило; вона вийшла з води вся в пахощах троянд чи то, ба, якихось дорогих парфумів, якими пахла зараз. На справі вона заробила грошенят і вклала їх у акції джутової компанії, і, за чутками, якщо вірити, мала сякий-такий статок. Тут вона повелася мудро. У будь-якому разі, мудріше за мене.

Гроші пішли їй на користь. І не лише тому, що дозволяли одягатися так елегантно, як вона на те заслуговувала; вони також дозволили вивести пляму, позбутися якої не допомогли ані гарненька зовнішність, ані шарм: наявність індійської крові. Щоправда, я не дуже переймався тим, що вона англо-індійка.

Я вказав на канапу.

— Кілька днів тому Не Здавайся саме скаржився, що давненько ми вас не бачили,— збрехав я. Не вперше я його підставляю, та нехай це вважатиметься невід’ємною частиною його навчання. Урешті-решт, добрий детектив мусить міркувати швидко.— Про вовка промовка...— вказав я на сержанта, який заходив до кімнати.

— Так, міс Ґрант. Чи-истісінька правда... Днів зо два тому,— пробелькотів він від порога.

— Чи можу я запропонувати вам випити? — запитав я.— Боюсь, вибір невеликий. Маємо віскі, і ще джин десь був. Ми з Не Здавайся його не дуже жалуємо, але чомусь закінчується він швидко. Дивина та й годі, адже панянки до нас не часто навідуються... якщо не брати до уваги економку, а вона присягається, що навіть не торкається цього напою. Є в мене підозри, що вона не байдужа до шампанського. Як, гадаю, і ви,— закінчив я, вказавши на оксамитку з діамантом у неї на шиї.

— Віскі мене влаштує,— сказала вона і повернулася до Сандеша.— Ек чота пег.

— І мені, Сандеше,— додав я,— подвійний. Будете щось, Не Здавайся?

— Ні,— відповів він, так і не переступивши порога.

Сандеш кивнув і пішов до

1 ... 7 8 9 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідне зло, Абір Мукерджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необхідне зло, Абір Мукерджі"