Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

Страшна ельфійська таємниця

Цьогоріч було впіймано десять ельфів-холостяків. Таке от кругле число. І то було дуже підозріло, але всім було трошки не до того. Спочатку одна з дівчат навіщось почала розповідати, що її здобич найкраща. Потім прийшов правитель. Позловтішатися, як завжди вважав Лялянівель, але сьогодні був не його день. Він ледь встиг представитися.

 Бабуся в чорному, до якої всі встигли звикнути і перестали її помічати, нарешті перестала бурмотіти і вимахувати мотузкою. Вона завмерла, як ховрах. Трохи посиділа, подумала. Потім витягнула перед собою руку, вказала пальцем на правителя, котрий гарно стояв біля дверей і давав всім себе роздивитися і тоном спадкової провісниці упевнено сказала:

— Він, саме він найкращий жених!

Арктирілель від несподіванки смикнувся в напрямку виходу, але швидко себе опанував.

Лялянівель раптом згадав, що в правителя на цей момент дружини теж нема.

Дівчата, мабуть, теж про це згадали, несподівано для себе, і половина різко встали на ноги. Одна почала хижо посміхатися. Красуня, схожа на рожеве поросятко навіть крок вперед зробила.

— Він, він, найкраща здобич, головний ельф, нежонатий! — розішлася бабуся, нахилилася вперед і ледь не випала з крісла. — Він!

Дівчата, що встали на ноги, переглянулися, і Арктирілель не витримав. Практично вискочив за двері і таємниче зник.

— Ну і навіщо він вам потрібен? — спитала Дарка, з цікавістю подивившись на цей цирк. Голосно спитала і тоді, коли дівчата поспішно пішли до дверей. — В нього дружини підозріло помирають. Останню крокодили з’їли. Один ельф-бард розповідав. Уявляєте? Крокодили. Це такі страшні тварини, котрі в нас не живуть, вони десь в теплих краях водяться. А тут з’явилися і з’їли.

— Він! Холостий! Найкращий! — не підтримала її бабуся. Бідна її онука навіть відсунулась назад разом з кріслом. — Він, точно кажу! Той самий!

Дівчата знову переглянулися. А потом найсміливіша хмикнула і рішуче пішла до дверей. Виглянула за них і костантинувала:

— Втік!

— Боягуз! — припечатала бабуся і нарешті заспокоїлася.

Лялянівель був готовий її підтримати. Дівчата, котрі стояли на ногах, зашепотілися, зовсім забувши про свою здобич. Дарка трохи на них подивилася і посміхнулася.

— З ким би побитися об заклад, що в наступному році хтось здогадається ловити саме головного ельфа? — спитала вона філософськи і, здається, в стелі.

— Божевілля якесь, — сумно сказала матінка красуні, схожої на рожеве поросятко.

І Лялянівелю захотілося побитися об заклад, що ловити правителя прийде саме ця жіночка.

Потім вони всі знову трохи посиділи.

Арктирілель мабуть згадав, що ловити ельфів можна, поки сніг не розтанув, але не повернувся. Можливо йому соромно було за втечу. Або не хотів попадатися на очі бабусі в чорному. Замість нього прийшов головний розпорядитель, сказав, що в правителя ельфів з’явилася невідкладна справа, і запропонував іти за собою.

— До дерева, яке дівиць їсть, — зловісно сказав найкращий в світі жених з чергою під парканом, за що отримав потиличник від все тієї ж матінки. І дуже цьому здивувався.

— Весело у вас, — сказала Дарка Лялянвівелю. — Дуже цікаве свято.

Явно знущалася.

Розпорядитель провів всю компанію по вузькому коридору. Ні, не тому, що не було широких і гарних. В палаці яких тільки коридорів не було, на будь-який смак. Але Арктирілель мабуть велів якомога скоріше з цим дурдомом закінчити. А вузький коридор був найкоротший.

Одна з дівчат, поки йшли, бідкалася, що не здогадалася захопити з собою сукню, яку вишивала своїми руками. Бабуся продовжувала веселити і радувати всіх навкруги, і радила вишивати нічні сорочки з тонкого шовку. Ще одна дівчина згадала якусь дивну історію про дерево, яке проросло з меча і тому дуже хоче крові. Дарку всі по черзі розпитували про крокодилів і про те, повернулися вони в свої теплі краї, чи досі десь під кущами чекають наступну дружину правителя. Лялянівелю почало здаватися, що це просто сон, він навіть ущипнув себе, але дивна компанія так нікуди не поділася.

— Ось при моїй молодості дівки знали, як привабити чоловіка. Буває, візьмуть кошики з білизною, підуть до річки, спідниці підіткнуть, шнурівку розпустять і давай прати. На тих містках, що біля офіцерської казарми. Ось як потрібно чоловіка ловити, а ці кози зараз тьфу, з лопатами, до вухастих, — наполегливо не давала про себе забути бабуся.

— А я чула, що крокодили з яєць вилуплюються! — згадувала страшне одна з дівчат, міцно тримаючись за свого ельфа.

— Курячих? — з насмішкою спитав жених з чергою під парканом.

— Сам ти курка! — образилася дівчина.

Лялянівель почав підозрювати, що не протримається серед людей навіть року. Збожеволіє раніше.

А навкруги був уже сад. На кущах скелянки, на тлі темно-зеленого листя, майже світилися ніжно-рожеві квіти. Старі сріблясті верби діставали гілками майже до землі і на них співали лозовки. На золотих сливах яскраво жовтіли майже достиглі плоди. І одна лише Дарка, здається, це все помічала. Всі інші з’ясовували чи стоять ще там ті казарми і хто саме повинен сидіти на яйці, щоб вилупився крокодил. Той, жених з чергою, взагалі, знову про свою чергу згадав. А бабуся старанно дивилася під ноги і знову щось бурмотіла.

— У людей завжди так? — спитав Лялянівель у Дарки. А в кого ще? Не в роспорядителя ж питати.

— То все нерви, — махнула рукою дівчина, наче магічний пас зробила. — А сливи можна їсти, чи вони для краси? А то такі апетитні на вигляд, а там хто знає, ще ніс відпаде.

Про крокодилів і казарми тут же забули і почали згадувати про дивні фрукти, від яких росли ослячі вуха, а парубки ставали дівчатами.

Дарка подивилася на зовсім сумне обличчя свого ельфа, загадково хмикнула і раптово вголос згадала, що не знає, як ельфи одружуються. А тут є роспорядитель і він мабуть знає. Після чого нещасний знавець звичаїв прискорив крок і майже побіг далі, не чекаючи запитань і дивних теорій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍