Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Відволіктися від голоду не вдавалося.

— Ладане, ти не ображайся, але я по-звірячому хочу їсти, нічого з собою вдіяти не можу.

Дівчина тяжко зітхнула, жбурнула книгу на стіл і зло подивилась на Ярослава.

— Гаразд, підемо на крайнощі, — вирішила, повбивавши його трохи очима. — Якщо щось станеться, то ти сам винен.

— Чаклуватимеш? — підібрався Ярослав. Експерименти Ладане, звичайно, цікаві, але травмонебезпечні для оточуючих. Подивитися б спочатку на щось менш видовищне.

— Ні, гірше, — похмуро мовила дівчина.

І вискочила за двері. Ярослав задумався про те, що ж може бути страшніше за невдалі досліди Ладане? Супутні руйнування іноді такі, що якийсь ураган від заздрості міг би повіситися, якби мав шию. Втім, ураган, що носить ім'я «Ладане», має бути страшним.

Шлунок наполегливо вимагав їжі, решта проблем, реальних і уявних, на цьому тлі втрачали свою актуальність. Голова робила погано, ніби він голодував декілька днів і стільки ж ночей не спав. Загальний стан був дивним. Ярославу весь час здавалося, що чогось не вистачає, а за плечима хтось стоїть і намагається дихати якомога тихіше. Може фобія якась, або манія переслідування. Раніше з ним такого не бувало, порівнювати нема з чим.

Повернулася дівчина в компанії дуже схожого на неї хлопця. Такий же синьоокий, темноволосий і невисокий. Красень. Гордовитий і самовпевнений.

— Ось, — тицьнула вона пальцем у Ярослава. — Це він. Кіого, він увесь час хоче їсти.

— Може він росте? — ліниво спитав хлопець, примружившись як ситий кіт.

— Ні. І навіть не товстішаю, — у схожій манері відповів Ярослав. Красень його дратував.

— Звідки ти такий узявся? — по-собачому схиливши голову на бік, спитав Кіого. Йому дуже йшло. Дівчата б кинулися обіймати, як велике цуценя.

— Планета Земля. Сонячна система, — дав скорочену адресу Ярослав. — Битися будемо?

— Мабуть, ні, — з такою собі лінивістю простяг хлопець. Випендрежник. — Я слово дав. Я тебе годуватиму.

— Чим? — зацікавився Ярослав. Їжа, це просто чудово, за їжу, він зараз міг пробачити багато чого. Навіть манеру красеня висловлюватися.

— Що зможу викрасти, то й їстимеш, — відмахнувся Кіого. — Зараз налаштуюсь на кухню. Там захист слабенький, моїх талантів вистачить.

Трохи постоявши, споглядаючи щось поза цим світом, хлопець задоволено посміхнувся, ворухнув пальцями і на підлогу з повітря впала дерев'яна коробка. Ярослав коробку підняв, обстежив її вміст і, посміхнувшись, подивився на добувача їжі.

— Сіль, — прокоментував його діяння. — Не хочу тебе засмучувати і принижувати твої достоїнства, але сіль без нічого навіть я не їм.

— Хм, — сказав хлопець і знову ворухнув пальцями.

— О, яйця, сирі, розбиті, на підлозі. Може ти митець абстракціоніст? Дуже мило жовтки виглядають на тлі коричневої підлоги. Що в нас буде далі? Сире м'ясо? А може суп без каструлі? Ти мене з собакою не сплутав?

— Хрм, — сердито прогарчав хлопець і повторив свої маніпуляції.

— Вже краще, — оцінив Ярослав. — Тільки не розумію, навіщо на ліжко? Вона ж брудна. Цікаво, всередині щось є?

Він підповз до ліжка, намагаючись триматися подалі від розбитих яєць, стяг на підлогу каструлю, що впала туди, і сунув усередину ніс.

— Грибочки з м'ясом, — посмішка поповзла до вух.— Фокуснику, ти ложку дістати не можеш?

— На! — гаркнув хлопець, і в обличчя Ярославові полетіла ложка. Разом з птахом невідомої породи, тарілкою та гарніром, у який ложка була встромлена чиєюсь рукою.

— Це не з нашої кухні, — зауважила Ладане.

— Нічого я з'їм, — пообіцяв Ярослав, який перехопив тарілку на підльоті.

Наступні хвилин п'ятнадцять і хлопець, і Ладане, що здавалося б, звикла до подібного видовища, здивовано спостерігали, як видобуті продукти з неймовірною швидкістю зникають в організмі Ярослава.

— Легше вбити, ніж прогодувати, — зауважив хлопець.

— Може, це минеться? — висловила надію дівчина.

— Так, дуаю піде, коли виосте що осте, — підтримав її Ярослав.

— Він до тебе не чіпляається? — спитав хлопець.

— Ні, — чесно зізналася Ладане.

Пристанеш до такої ходячої катастрофи, ще без голови залишишся. Проте Ярослав вирішив тримати свої думки при собі.

— Шкода, — зробив скорботну фізіономію дбайливий красень. — Я б його вбив. На правах брата. Адже двоюрідний брат досить близький родич, правда?

Ладане несміливо кивнула.

— Так от, — продовжив міркувати Кіого. — Я б його вбив, і всі проблеми разом зникли б. Головне труп добре сховати. Краще у підземеллях Міста.

— Ковожерлиий, — оцінив Ярослав.

— Давай його переселимо, — запропонував хлопець, трохи подумавши. — Все-таки чоловік. Який не є.

— До нього не піду, не вухає довія, — Ярослав показав пташиною ногою на хлопця.

— Я тебе годуватиму добре, — вирішив пообіцяти хлопець.

— Сійю? — поцікавився Ярослав. — Чогось я недовірливий.

— Ти їж, їж, не відволікайся, — тоном справжнього живодера сказав Кіого і відвернувся до вікна.

— Їм, — озвався Ярослав і різко підвів голову. — Щось бахнуло, — додав вельми задумливо й поспішно проковтнув недожоване м'ясо. — У Ладане, здається, так ось бахає, тільки вона тут, — він навіть піднос із рештками невідомого птаха відклав.

Бахати в гуртожитку не повинно. Сан це популярно пояснила та перерахувала всі можливі види покарань. Плетіннями, небезпечними для життя, без нагляду наставників користуватися неможна. А таких талантів, як Ладане, у яких безневинна штука може невідомо чому перетворитися на смертельно-небезпечну, більше зараз немає. На загальне щастя.

— Знову бахнуло. Вже ближче.

— Дивно, — змушений був визнати родич Ладане. — Піду, подивлюся.

Він відчинив двері, спробував виглянути в коридор, але йому не вдалося. У кімнату, відштовхнувши його вбік, заскочили кілька людей, інші галопом промчали повз нього. Двері з гуркотом зачинили і для надійності підперли їх своїми тілами.