Микола Куліш - Скорочено Мина Мазайло

перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш... От... Сідайте! Зараз почнемо.

Аренський

— Занадто захоплюється мовою.

— Боліє. Питання — чого?

Той, що з м'ячем

— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі "Комсомольця України" не передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!

7

Усі зібралися на дискусію. Комсомольці знайомляться з присутніми. Тьотя Мотя кокетує: "Мені б років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла!" Зачувши прізвище комсомольця Аренського, Мазайли і всі в захопленні — яке чудове! Тоді інші комсомольці підкреслено називають свої: "Іван Тертика, Микита Губа". Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не із запорізьких козаків—отаманів, але той не знає, чим дуже розчаровує дядька. .

Тьотя Мотя не знає, як почати дискусію, і повторює вичитану нею глибокодум —ну фразу: "Життя — то є все..." Потім, нарешті, здогадується і пропонує обрати президію у складі одного "председателя". Просить подати пропозиції щодо цього. Усі кричать, що хочуть обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: "Заперечень немає?" і бере слово:

...Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй—богу!.. Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По—милому, по-хорошому...

Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що треба проголосувати.

Тьотя

— Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?

Дядько Тарас

— Не з тих Тертик... Утримуюсь.

Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.

Р и н а (до неї)

— Улько, ти що?

Уля

— Ой... (Тихо.) Помилилась...

Тьотя

— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас знову утримується.

Рина (доУлі)

— Улько! Та ти що?

Уля піднесла руку.

Тьотя

— П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер... (Грізно зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!

Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче починати.

Тьотя пояснює, чому йому слово першому:

— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі... соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його...

Мазайло не витримав

— Утопити в криниці.

Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.

Тьотя поцокотіла каблучкою

— Я сказала — слово має Мокій.

Мокій

— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, ...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи... замість українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих класних дам за програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...

Тьотя Мотя не витримує:

— Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?

Мокій

— Я українець!

Тьотя

— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?

Мокій

— Вони такі росіяни, як росіяни — українці...

Тьотя

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?

Мазайло, випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, ці українці — якої нації. Мазайло пояснює, що частина з них — наші малороси, тобто