Володимир Миколайович Верховень - Стара хвороба

Кровопролиття нарешті скінчилося, й почалося перемир’я.

Відтепер по-справжньому варті чогось командири, які здобули цю перемогу, могли вважатися спасителями батьківщини. Адже вони осягнули всі тонкощі політичної обстановки і, не доходячи до крайнощів, довели, що всього можна домогтися виключно дипломатичними шляхами.

Зулейха вкотре переконалася в тім, якою неординарною особистістю був насправді її дядько — людина виняткової чесноти та неабияких здібностей!

Шевкет-бей вирушив з візитом до паші[10] урядових військ, які розмістилися на вулиці Диван-Йолу в Шарк Махфелі, і зустріч пройшла вельми успішно. Літній дипломат витяг з рамки фото свого друга генерала Пеле, з його ж дарчим написом, а на її місце вставив світлину паші, про якого сказав, що той зовсім не дурень.

* * *

Два місяці Зулейха нетерпляче чекала повернення батька. Якщо раніше вона соромилася навіть згадувати його ім’я, то зараз не знімала з шиї медальйон з його фотографією ще часів Балканської війни.[11] І вночі, лежачи в ліжку, підносила його до губ і цілувала.

Батько, який на Балканах був усього лише майором, зараз мав звання полковника. Либонь, його зовсім змінили полковницькі знаки розрізнення на вилогах та знакомита папаха на голові, сам вигляд якої наганяв холоду.

Відтепер вечорами — як кілька місяців тому гречанки та вірменські дівчата з іноземними офіцерами — вона гулятиме з ним берегом моря і сидітиме в кав’ярнях. А потім батько з донькою поїдуть автомобілем на закупи до магазинів Бейоглу. І її батько походжатиме магазинами, кінцем нагайки ляскаючи себе по блискучих чоботях, а всі ці вірменські та грецькі продавчині, які так полюбляють спиратися ліктями на прилавки, змушені будуть виструнчуватися перед ним!

У таких мріяннях минуло майже два місяці, аж поки надійшла довгоочікувана телеграма.

Зустрічати батька поїхали всією родиною. Але на станції Хайдарпаша[12] з вагона вийшов не полковник у каракулевій папасі й начищених до блиску чоботях, а сивоголовий старий нездорової цери, в побляклім строї. На худющій шиї в нього випирав кадик, білки очей пожовтіли. До всього, певне, поранена його рука висіла на брудному перев’язі.

Зулейха сподівалася заплакати, прихилившись щокою до орденів на батькових грудях. Але враз подумала, що й бойовим пораненням батька-воїна можна пишатися не менше, ніж найвищими нагородами, і залилася слізьми, обіймаючи його за плечі.

* * *

— Маю надію, що ваша хвороба незагрозлива, чи не так? Ми ж подбали, щоб вас добре обстежили?

— Хвороба? Та немає в мене ніякої хвороби… Просто в Адані заслаб на малярію, то, може, селезінка та печінка трохи підводять. Все мине, нічого страшного…

— А що у вас за поранення?

— Поранення? Яке поранення? А, це ви про руку… Це не поранення… На вулиці впав… Так, лікоть трохи забив… Пусте, заживе з часом…

Ще й тепер, через багато років, Зулейху заразом смішила й — дратувала ця розмова між батьком і дядьком. О Аллах, якою наївною, тихою і покірливою людиною був її батько! Стільки років смерть заглядала йому у вічі в Анатолії, в яких бувальцях випало побувати на війні — анічогісінько з того він не годен був пригадати чи розповісти. Він навіть соромився назвати хворобою ту страшну недугу, яку підхопив, коли боровся за життя, бідуючи і поневіряючись в Анатолійських болотах! І хай та рана чи перелом у нього на руці від невдалого падіння. Хто міг заперечити, що то не поранення, отримане на війні? Тож коли він не знав, що відповідати цікавим, хай би краще просто промовчав. Але ж ні, він казав, що впав на вулиці, роблячи з себе посміховисько, вважав, що не має права пишатися пораненням навіть перед своїми рідними.

Алі Осман-бей повернувся до Стамбула в той самий час, коли для Шевкет-бея настав період пригніченості та переживань.

Попервах відносини між літнім дипломатом і командирами в Шарк Махфелі складалися дуже добре. Але молодий паша, який спершу був поставився до Шевкет-бея розважливо і з розумінням, зараз, давшись на підмову не знати яких наклепників, змінився. Шевкет-бей, завоювавши дружбу і Пеле, і Франше д’Еспере, робив для батьківщини все від нього залежне у складний для країни час. Попри вже немолодий вік він змушений був вештатися по всіх тих чаюваннях і балювати в посольстві тільки тому, що намагався вивідати обстановку у вищих військових колах та обернути все на нашу користь. Згадати хоча б, що завдяки самій лише його дружбі з Пеле і д’Еспере від в’язниці (а хто, либонь, і від смерті) врятувалися он скільки співвітчизників! Та вони, здається, цього не розуміють. Гаразд, хай так, йому байдуже. Та це ще нічого, але ж оточення паші схибнулося на помилкових ідеях і в основних питаннях, що стосувалися вищих інтересів батьківщини: наприклад, маючи у Високій Порті стількох впливових дипломатів, які зуби з’їли на політичних проблемах, до Лозанни навіщось делегуються військовик із лікарем![13]

А дядько, бач, тепер не до вподоби. І то з тієї лише причини, що казав щиру правду. Тож через цю розбіжність у поглядах Шевкет-бей опинився на узбіччі політичного життя і вирішив доживати віку в своєму особняку, присвятивши себе дослідженням. Та попри власне рішення «ні в що не втручатися» щоразу, зустрічаючись зі швагром, колишній дипломат не міг стриматися, щоб хоч напівнатяками не поглузувати з нього.

Зулейха з великою охотою слухала їхні балачки. Було очевидно, що багато в чому її дядько мав перевагу над батьком і легко міг заткнути того за пояс. Зулейха вважала справедливою критику на адресу командирів, які вперто не визнавали, що військова справа це одне, а управління і дипломатія — зовсім інше. Але дізнавшись згодом, що батько, крім легкої рани на руці, має ще три поранення — на стегні, в нижній частині живота і на грудях, зрозуміла, що й цьому військовику є що відповісти на всі поставлені йому запитання.

Та Алі Осман тільки дуже уважно слухав свояка, ученого і патріота, і, ніби відчуваючи якусь свою провину, низько схиляв голову.

Рану на грудях Алі Осман дістав ще два роки тому. Але вона досі давалася взнаки, хоча й була не більша за голкове вушко. Не зрозуміло, чому це лікарі надавали такого великого значення гнійному прищику, який, досить було зітерти ватою краплину гною, що виступала на ньому раз на кілька днів, уже й не відрізниш від укусу блохи?

Алі Осман протягом усіх тих двох місяців, що був у Стамбулі, два дні на тиждень ходив до Гюльхани.

Цього разу він мав рішучий намір перевезти до