Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Звідкись почулися хрипкі схлипи. Моє власне дихання автоматично перекрилося після вибуху — пережиток десятиліть, так чи інакше проведених у військових діях. Я розвернувся до жінки й побачив, що вона зводиться на ноги, підтягуючись до шинквасу. Її обличчя було побите.

Я ризикнув вдихнути, щоб перекричати загальний лемент.

— Стояти можеш?

Стиснуті зуби, кивок. Я махнув до дверей.

— Виходимо. Намагайся не дихати.

Хитаючись на ногах, ми проминули залишки бійців Нового Одкровення. Ті, в кого кров ще не лийнула з рота й очей, були так захоплені галюцинаціями, що не становили жодної загрози. Вони спотикалися й ковзалися у власній крові, бекали й ганяли долонями повітря перед обличчям. Я був майже впевнений, що так чи інакше дістав кожного з них, але про всяк випадок зупинився коло того, що не мав видимих поранень. Служитель. Я нахилився до нього.

— Світло, — пробелькотів він тоненьким зачудованим голоском. Він підніс до мене руку. — Світло в небесах, ангел над нами. Кому жадати переродження, коли Вони його не жадали, а жили вготованим?

Звідки йому було знати її ім’я. На біса це взагалі робити.

— Ангел.

Я зважив «Теббіт». Голос від браку повітря звучав здавлено.

— Поглянь ще раз, служителю.

— Ан… — а тоді щось, мабуть, пробилося крізь галюциногени. Його голос раптом став пронизливим, і він заборсався й посунувся геть, не зводячи великих очей з ножа. — Ні! Я бачу старого, переродженого. Я бачу руйнівника.

— Отепер правильно.

Біоактивна частина ножа «Теббіт» закодована в кровостоці за пів сантиметра від краю леза. Якщо випадково порізатися, то навряд чи ніж увійде досить глибоко, і нічого не станеться.

Я розітнув його обличчя й пішов.

Досить глибоко.

На вулиці з нічної темряви довкола моєї голови виник і закрутився потік малесеньких веселкових метеликів з усміхненими черепами замість голів. Я проблимався і кілька разів добряче, глибоко вдихнув. Прокачав те лайно далі. Зібрав координати.

Дорога до пристані, що проходила позаду обмивної станції, в обох напрямках стояла порожня. Ані сліду Плекса. Ані будь-кого іншого. Черевата порожнеча аж бриніла від кошмарів, якими могла розродитися. Я б зовсім не здивувався побачити велетенську пару рептильних лап, які могли будь-якої миті просунутися крізь шов коло фундамента будівлі й вивернути її геть.

Не треба, Таку. Якщо будеш у цьому стані очікувати такої бісової гидоти, то так і станеться.

Тротуар…

Рухайся. Дихай. Забирайся звідси.

З нахмуреного неба на землю осідала мжичка, ніби сповнюючи легенькими завадами відеосигналу місця, освітлені ліхтарями Анжьє. Над пласким дахом обмивної станції сунули в мій бік верхні палуби надбудови тральника, оздоблені вогниками навігаційних ліхтарів. Приглушене перегукування між кораблем і пристанню, шипіння й бряцання автозахватів, що вистрілювалися в берегові гнізда. В усій цій сцені раптом проступив запаморочливий спокій, якась незвично мирна мить зі спогадів про моє Новопештське дитинство. Попередній страх вивітрився, і я відчув, як на моє лице виповзла замріяна усмішка.

Опануй себе, Таку. Це всього лиш якісь там хімічні сполуки.

На іншому боці пристані, під завмерлим робокраном, вона повернула голову, і на її волоссі зблиснув блудний вогник. Я знову озирнувся через плече, вишукуючи ознак переслідування, але вхід до бару залишався щільно прикритим.

З-під нижньої межі мого дешевого синтетичного слуху пробивалися якісь тихі звуки. То міг бути сміх чи плач — майже будь-що. Галю-гранати в довшій перспективі доволі невинні, але поки їхня дія не закінчиться, людина схильна втратити будь-який інтерес до раціональних думок або вчинків. Я сумнівався, що наступні пів години хтось усередині зрозуміє, де розміщуються двері, не кажучи вже про те, як у них пройти.

Тральник бухнувся об пристань, міцно утримуваний тросами автозахватів. На причал зіскакували силуети, заводячи розмови з береговими. Я непомітно перейшов до тіні крана. Її обличчя плавало в пітьмі, наче привид. Бліда хижацька краса. Волосся, що її обрамляло, здавалося, підтріскувало від напіввидимої енергії.

— Умієш давати раду ножеві.

Я знизав плечима.

— Практика.

Вона оглянула мене.

— Синтетичний чохол, біоактивний клинок. Ти зі списантів?

— Ні. Зовсім ні.

— Ну, ти точно… — її оцінливий погляд спинився, прикутий до ділянки моєї куртки, що прикривала рану. — Чорт, вони тебе дістали.

Я похитав головою.

— Це була інша вечірка. Трохи раніше.

— Невже? Скидається на те, що тобі потрібен лікар. У мене є кілька друзів, які могли б…

— Не варто. Я виберуся з цього за кілька годин.

Брови вигнулися.

— Перечохлишся? Гм, гаразд, твої друзі кращі за моїх. І тому мені дуже важко сплатити ґірі.

— Облишмо. Я пригощаю.

— Пригощаєш? — на її обличчі промайнуло щось доволі приємне. — Ти що, поводишся в житті, як в експерії? З Мікі Нозавою в головній ролі? Робосамурай з людським серцем?

— Здається, я цього кіна не бачив.

— Ні? Про його повернення, років із десять тому.

— Точно пропустив. Мене тут не було.

Якесь пожвавлення з боку пристані. Я рвучко розвернувся й побачив прочинені двері бару, у світлі зали видніли обриси людей у верхньому одязі. Нова публіка з тральника заскочила на гранатну вечірку. Їм назустріч вилетіли крики й тонке завивання. Жінка біля мене тихо напружилася, голова схилилася під таким кутом, що здався водночас чуттєвим і вовчим, від чого в мене невідомо чому скакнув пульс.

— Вони кличуть на допомогу, — сказала вона, і знову розклякла, так само хутко й непомітно, як і напружилася. Вона ніби перетекла у тінь позад себе. — Я забираюся. Слухай, цеє, дякую. Дякую тобі. Вибач, якщо зіпсувала тобі вечір.

— Я все одно ні на що особливо не сподівався.

Вона ступила ще кілька кроків, а тоді спинилася. За неясним шарварком з бару й шумом обмивної станції мені здалося, що я почув, як наростає щось потужне, як щось тоненько завиває за ширмою ночі, як переміщується якийсь потенціал, наче ті карнавальні чудовиська, що займають свої позиції за кулісою сцени. Світло і тіні, що падали з балок угорі, обернули її обличчя на розколоту білу маску. Одне око виблискувало сріблом.

— Тобі є куди податися, Мікі-сан? Ти сказав, «за кілька годин». Що плануєш робити до того?

Я розвів руками. Схаменувся, що тримаю ножа, і сховав його.

— Ще не планував.

— Не планував, га? — з моря геть не дмухало, але мені здалося, що її волосся трохи ворухнулося. Вона кивнула. — І податися нема куди, так?

Я знову знизав плечима, борючись із нереальністю, що наринула через відступ галюциногенів, а, може, і ще через щось.

— Десь так.

— Отож, решту ночі ти плануєш грати в квача з поліцією Текіто й бороданями і сподіваєшся цілим побачити схід сонця. Чи не так?

— Слухай, тобі треба писати сценарії. Так, як