Річард К. Морган - Пробуджені фурії

долоні притиснутими до дзеркального шинквасу, як задерла обличчя вгору. Тіло лишалося неприродньо нерухомим. А тоді погляд повертався до її волосся і…

В рамі дверей, не більш як за п’ять метрів збоку від неї застигла група жерців Нового Одкровення старшої касти. Вони оглядали публіку й помітили жінку приблизно в ту ж мить, коли я помітив їх.

— От лайно!

— Плексе, помовч, — пробурмотів я крізь стиснуті зуби й нерухомі губи. — Вони не знають мого обличчя.

— Але вона…

— Просто зажди.

До зали ввійшла компанія духовенства. Дев’ятеро. Карикатурні патріарші бороди й чисто виголені макітри, а самі такі суворі й зосереджені з лиця. Троє служителів були вбрані у кольори фанатичних обранців, що чорніли поверх звичайного тьмяно-вохряного одіяння, а око кожного прикривали біосумісні сканери, неначе пов’язки на очах прадавніх піратів.

Вони оточили жінку за шинквасом і потяглися до неї, як мартини в низхідному потоці. Її непокрите волосся мало світити їм в очі провокативним маяком.

Чи прочісували вони вулиці, шукаючи мене, було несуттєво. Я заходив до цитаделі в масці й синтетичному чохлі. Я не лишив сліду.

Але розгулявшись по всьому Шафрановому архіпелагу, почавши перетікати на північні краї наступної ділянки суші, як отрута з роздертої сіткомедузи, а тепер, як говорять, пускаючи тут і там корені в таких далеких південних місцинах, як сам Міллспорт, Лицарі Нового Одкровення знову почали розмахувати своєю свіжовідрощеною гінофобією з ентузіазмом, яким би пишалися їхні земні ісламо-християнські пращури. Самотня жінка в барі — вже погано, жінка з непокритою головою — ще гірше, але це…

— Плексе. Я тут подумав, що, мабуть, тобі буде краще забратися звідси геть.

— Таку, послухай…

Я встановив на галюциногенній гранаті максимальну затримку, активував її і тихенько покотив під столом. Плекс почув це й тоненько зойкнув.

— Рушай, — сказав я.

Провідний священнослужитель дістався до шинквасу. Він зупинився за пів метра від жінки — можливо, чекав, чи вона не здригнеться.

Вона проігнорувала його. Правду кажучи, вона ігнорувала все, що було від неї далі за шинквас під її власними долонями, і, як до мене дійшло — від обличчя, яке могло в ньому відбиватися.

Я неквапом підвівся.

— Таку, воно того не варте, дружбаче. Ти не знаєш, у що…

— Я сказав рушай, Плексе, — я подрейфував у гущавину, в набіглу бурю, як покинутий ялик на краю виру. — Тобі цей рівень гри не сподобається.

Служителю набридло бути непоміченим.

— Жінко, — гаркнув він. — Негайно прикрий коси.

— А чого б, — виголосила вона з уїдливою чіткістю, — тобі не взяти та не запхнути собі в сраку щось гостре?

Майже комічна пауза. Найближчі п’янички, як один, обернулися з виразом «вона справді щойно сказала…»

Хтось реготнув.

Удар вже летів до неї. Шишкуватий зворотній бік розкритої долоні мав би катапультувати жінку зі стільця й повалити на підлогу купкою. Натомість…

Куди й ділась заклякла нерухомість — швидше, ніж будь-що на моїй пам’яті з часів бойових дій на Санкції-IV. Якась частина мене очікувала саме цього, і навіть так я не вловив її рухів. Вона ніби блимнула, як елемент погано відредагованої віртуальності, перемістилася вбік і зникла. Я наскочив на цю маленьку групу, а бойова лють розібрала деталі з поля мого зору на мішені. Десь на периферії я побачив, як вона сягнула рукою й ухопила служителя за зап’ястя. Я почув звук, з яким не витримав його лікоть. Він вискнув і забив долонею по шинквасу. Вона налягла на руку сильніше, і він повалився.

Блиснула зброя. Грім і брудна блискавка у присмерку навколо шинквасу. Кров і мізки вибухнули на всю кімнату. Перегріті згустки забризкали мені обличчя і припекли шкіру.

Помилка.

Вона вбила того, що був на долівці, і дала іншим стільки часу, що його можна було виміряти. Найближчий жрець підійшов ближче, викинув удар силовим кастетом, і вона повалилася, згинаючись, на знищене тіло служителя. Інші підійшли ближче, гупаючи чоботами зі сталевими носаками, що визирали з-під вбрання кольору засохлої крові. Хтось за столиком почав гукати й підбадьорювати.

Я викинув руку, смикнув за бороду й перерізав горлянку під нею, до самого хребта. Пхнув тіло набік. Низько махнув ножем і відчув, як втикається в тіло клинок. Крутнув і висмикнув.

Кров тепло ринула мені на руку. За «Теббітом» розліталися її крапельки. Я знову викинув руку, мов уві сні. Схопив за бороду, пирнув ножем, відіпхнув. Інші почали розвертатися, але то були не бійці. Я розітнув одну щоку, розрізав виставлену долоню від середнього пальця до зап’ястя, відігнав їх від жінки на підлозі. Я усміхався, весь час усміхався, як рифовий демон.

Сара.

Мені підставилося обтягнуте одіянням пузо. Я ступив уперед, і «Теббіт» рвонув угору, розділяючи дві половинки. Я зустрівся ніс до носа з чоловіком, якого патрав. На мене дивився зморшкуватий бородатий образ. Я відчув сморід його дихання. Здавалося, що якісь сантиметри розділяли наші обличчя цілу хвилину, перш ніж усвідомлення скоєного мною розірвалося на дні його очей. Я рвучко кивнув, відчув, як сіпнулася усмішка в одному куті стиснутих губ. Він відірвався від мене й закричав, розкидаючи нутрощі.

Сара…

— Це він!

Інший голос. В очах прояснилося, і я побачив того, з пораненою долонею, що її він тримав іншою рукою як якийсь незбагненний доказ віри. З долоні бризнув багрянець, найближчі до рани судини уже почали розриватися.

— Це він! Той посланець! Той зайда!

Позаду мене легенько бухнула, розірвавшись, галюциногенна граната.

Більшість культур не дуже приязно ставляться до вбивства своїх святих отців.

Я не міг вгадати, в який бік може схилитися повна зала норовистих моряків-тральщиків — Світ Гарлана ніколи не мав репутації осередку релігійного фанатизму, але поки мене не було, тут чимало змінилося, і більша частина — у гірший бік. Цитадель, що височіє над вулицями Текітомури, була однією з декількох, що трапилися мені за останні два роки, і куди б я не подався на північ від Міллспорта, всюди саме бідні й вироблені до межі наповнювали ряди вірних.

Краще перестрахуватися.

Вибух гранати відіпхнув убік столик, як вредний полтергейст, але на тлі кривавої й лютої сцени за шинквасом його майже не помітили. За п’ять секунд її розкидана молекулярна шрапнель потрапила в легені, розпалася й почала діяти.

Галас маскував агонію священників, що вмирали навколо. Недоладні крики, пронизані перлистим сміхом. Потрапити під дію галю-гранати — це вкрай особистий досвід. Я бачив, як люди сахалися від чогось і намагалися ляпати долонями невидимих істот, що начебто кружляли навколо їхніх голів. Інші зачудовано глипали на свої руки чи в кутки кімнати й здригалися.