Ерін Хантер - Вогонь і крига

камінь стояв у кутку маленької тінистої галявки. До Жовтоіклої там жила Плямолистка. Спогад про ту лагідну плямисту медикицьку болем пройняв Вогнесердову душу. Плямолистку забив вояк Тіньового Клану. Вогнесерд безмежно за нею сумував.

— Жовтоіклої — гукнув Сіросмуг. — Ми прийшли по трави для мандрівки!

Двоє котів почули хрипке нявкання із темряви всередині каменя, а тоді Жовтоікла вилізла з розколини.

— Куди ви зібралися? — запитала вона.

— Ми йдемо на пошуки Вітряного Клану, щоб повернути їх додому, — сказав їй Вогнесерд, нездатний приховати гордості в голосі.

— Ваше перше вояцьке завдання! — охнула Жовтоікла. — Вітаю! Я зберу необхідні трави.

За якийсь час вона повернулася з невеличкими пакунками сушеного листя в роті.

— Смачного! — промуркотіла медикицька, поклавши їх на землю.

Вогнесерд і Сіросмуг заходилися приречено жувати малоапетитне листя.

— Тьху! — сплюнув Сіросмуг. — Така ж гидота, як і минулого разу.

Вогнесерд кивнув, скрививши лице. Плямолистка давала їм такі самі трави, коли вони із Синьозіркою мандрували до Місяцескелі.

Сіросмуг проковтнув останній шматок і ткнув носом Вогнесерда у плече:

— Ворушися, тюхтію! Ходімо! А ти бувай, Жовтоікло! — кинув він через плече і вискочив геть.

— Зачекай на мене, — нявкнув Вогнесерд, кидаючись услід за своїм другом.

— Бувайте! Хай щастить вам, малеча! — нявкнула їм услід Жовтоікла.

Біжучи тунелем, Вогнесерд чув, як папороть шурхотить на вранішньому вітрі. Вона наче шепоче: «Хай щастить вам! Безпечної дороги!»

Розділ 4

Щойно вибігши з табору, двоє молодих вояків мало не наштовхнулися на Білошторма, який саме прямував із Пісколапкою і Вітрогоном до лісу на досвітнє патрулювання.

— Вибач! — видихнув Вогнесерд.

Він спинився, і Сіросмуг загальмував біля нього.

Білошторм схилив голову.

— Чув я, що ви двоє вирушаєте на завдання, — нявкнув він.

— Так, — відповів Вогнесерд.

— Тож хай оберігає вас Зоряний Клан, — понуро нявкнув Білошторм.

— Від чого ж? — форкнула Пісколапка. — Від водяних мишей?

Вітрогон, стрункий котяра, повернувся і щось зашепотів Пісколапці на вухо. Вираз її мордочки змінився, а насмішка у її зелених очах обернулась обережною цікавістю.

Патруль відступив убік, щоб пропустити Вогнесерда і Сіросмуга. Коти промчали повз них і піднялися угору схилом байраку.

Вогнесерд і Сіросмуг перекинулися лише кількома словами, біжучи крізь ліс до Чотиридерева, щоб не марнувати сил, необхідних для подальшої дороги. Вони спинилися на гребені пологого схилу на далекому кінці затіненої дубами галявини, їхні боки важко здіймалися.

— Тут завжди так вітряно? — пробурчав Сіросмуг, розпушуючи хутро в поривах холодного вітру, який наскрізь продував височини.

— Гадаю, це через те, що тут немає дерев, які б стримували вітер, — зауважив Вогнесерд, мружачи очі.

Це були угіддя Вітряного Клану. Принюхавшись до повітря, Вогнесерд відчув запах, якого тут у жодному разі не мало бути.

— Ти відчуваєш вояків Річкового Клану? — понуро пробурмотів він.

Сіросмуг і собі принюхався.

— Ні. Гадаєш, вони можуть бути тут?

— Можливо. Вони можуть захотіти скористатися відсутністю Вітряного Клану. До того ж вони знають про їхнє скоре повернення, — застеріг Вогнесерд.

— Що ж, зараз я нічого не відчуваю, — прошепотів Сіросмуг.

Друзі обережно скрадалися промерзлою стежкою. Зненацька Вогнесерд завмер на місці від свіжого запаху.

— Відчуваєш? — зашипів він до Сіросмуга.

— Так, — зашепотів Сіросмуг, притискаючись до землі. — Річковий Клан!

Вогнесерд припав до землі, намагаючись не вистромляти вуха з-під низького вересу. Поруч із ним Сіросмуг підвів свою темно-сіру голову і визирнув із кущів.

— Бачу їх, — пробурмотів він. — Полюють.

Вогнесерд обережно визирнув.

Четверо вояків Річкового Клану наздоганяли кролика, що мчав крізь кущі ялівцю. Вогнесерд упізнав Чорнокігтя зі Зборища. Димчасто-чорний вояк кинувся вперед, випустивши пазурі, але приземлився, нічого не впіймавши. Кролик, либонь, безпечно дістався до нірки.

Вогнесерд із Сіросмугом знову припали до землі, притиснувшись животами до холодного торфу.

— З них паскудні мисливці на кролів, — докірливо прошипів Сіросмуг.

— Я так собі думаю, що Річковий Клан більше звик рибалити, — зашепотів у відповідь Вогнесерд.

Він смикнув носом, відчувши запах переляканого кролика, який наближався до них. Нажаханий Вогнесерд почув кроки вояків Річкового Клану, які швидко мчали йому навздогін.

— Вони біжать сюди! Нам треба ховатися!

— За мною, — прошепотів Сіросмуг. — У цьому напрямку чутно борсуків.

— Борсуків? Це безпечно? — перепитав Вогнесерд. Він чув історію про те, як Куцохвіст втратив хвоста у бійці зі старим сердитим борсуком.

— Не бійся. Запах сильний, але старий, — запевнив його Сіросмуг. — Десь тут, певно, старе гніздо.

Вогнесерд принюхався. Його нюхові залози вловлювали міцний запах, дуже схожий на лисячий.

— Ти певен, що його покинули?

— Скоро дізнаємося. Треба звідси забиратися, — відповів Сіросмуг.

Він швидко пішов уперед крізь низькі чагарі. Шерех листя підказав Вогнесерду, що Річковий Клан наближається.

— Тут! — Сіросмуг прихилився до купи прілого листя, яка приховувала піщану нірку в землі. — Залазь! Запах борсука переб’є наш. Зачекаємо, доки вони не заберуться.

Вогнесерд швиденько шмигнув до темної нори, Сіросмуг вирушив услід. Сморід борсука забивав памороки.

Земля над головою гуділа від кроків. Обоє котів затамували подих, коли кроки затихли і один із котів Річкового Клану верескнув: «Борсуче кубло!» Із пронизливого нявкання Вогнесерд зрозумів, що то Чорнокіготь.

Інший голос відповів:

— Воно покинуте? Всередині може бути кролик.

Вогнесерд відчув, як поруч із ним у темряві наїжачилося хутро Сіросмуга. Він випустив кігті і націлився на вхід до нори, готовий до бою, якби раптом вояки пролізли досередини.

— Зачекай, запах веде сюди, — нявкнув Чорнокіготь. Шкряботіння кігтів над головами друзів сповістило, що Річкові вояки помчали геть.

Сіросмуг поволі перевів подих.

— Думаєш, вони пішли?

— Певно, варто зачекати ще трошки, переконатися, що ніхто там не залишився, — припустив Вогнесерд.

Назовні ані шелеснуло. Сіросмуг штовхнув Вогнесерда.

— Ходімо, — нявкнув він.

Вогнесерд обережно вийшов услід за Сіросмугом на денне світло. Річковим патрулем і не пахло. Свіжий вітерець прочистив нюхові залози Вогнесерда від борсучого смороду.

— Нам слід пошукати табір Вітряного Клану, — нявкнув він до Сіросмуга. — Там легше спіймати їхній запах.

— Гаразд, — відповів Сіросмуг.

Друзі повільно просувалися крізь верес із привідкритими ротами, щоб у разі чого чимшвидше вловити запахи Річкового Клану. Вони спинилися біля підніжжя пласкої скелі, пологі схили якої випиналися понад ялівцевими кущами.

— Я вилізу нагору і роззирнуся, — запропонував Сіросмуг. — Моє хутро краще зливається зі скелею.

— Гаразд, — погодився Вогнесерд. — Але не висувайся.

Він дивився, як його друг видряпується угору скелею. Сіросмуг забрався на самісіньку верхівку і звідтіля роззирнувся плоскогір’ям, а тоді знову збіг униз до Вогнесерда.

— Здається, там невеличка просіка, — видихнув Сіросмуг, вказуючи напрямок хвостом. — Я бачив прогалину в хащах вересу.

— Перевіримо, — нявкнув Вогнесерд. — Може, це табір.

— I я так подумав, — кивнув Сіросмуг. — Це, мабуть, єдине місце, яке тут захищене від вітру.

Наблизившись до галявки, Вогнесерд обігнав Сіросмуга і зазирнув досередини.