Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

хвилі. Сліпа та глуха з людського погляду, почвара відчувала світ навколо набагато ясніше за звичайного землянина.

Миттєве спостереження розділило їх невидимою перепоною — а за мить почався рух. Космопіх, що спостерігав появу нового учасника сутички з німим жахом, тепер бачив, як вороги зірвалися з місця, пересуваючись довгими стрибками, щоразу міняючи напрямок і висоту, закручуючи одне одного у смертельну круговерть. Космопіх не знав, хто той штурмовик і звідки він узявся. Але він добре знав, з ким той б’ється.

Штурмовик вистрілив на піку стрибка. Його відкинуло, він ухопився за одну з вертикальних опор, обернувся навколо неї, відлетів до стіни, став на неї підошвами, активувавши магнітні замки, і знову вистрелив. Монстр плавно розхитувався, його стрибки відлунювали амплітудою хитань — наче маятник, що рухався за складною багатовекторною траєкторією. Жодна з куль не вразила його: те розхитування, на позір неквапливе, якимось чином перетворювало монстра на розмиту безформну тінь, в якої не можна було розрізнити чітких обрисів.

Місячні потвори може й мали якусь спеціальну назву в окультних колах, але звичайні військові — піхота імперського Об’єднаного Флоту — знали їх саме за таким прізвиськом. Земляни зіткнулися з ними ще за часів Сторічної війни, коли ті були спільниками мі-го — але то були давні часи, і нині мало хто вже пам’ятав їх. Набагато пізніше, коли розпочалася Блокада Сатурна, місячні потвори знов виступили проти людей — і ці події були значно свіжіші в пам’яті. І значно жахливіші.

Раптом монстр зібрався в щільний клубок плоті й шуснув у застиглого на синткерамічній переділці штурмовика. Його політ був несамовитим миготінням — він немов розпадався на кілька сутностей, які то розчинялися в повітрі, то робилися матеріальними, змінюючи свій стан протягом мікросекунд. Місячна потвора наче існувала в декількох позиціях водночас, пересуваючись ланцюгом надшвидких колапсів корпускулярних проекцій. Штурмовик відштовхнувся від стіни й кинувся їй назустріч.

У момент їхнього зіткнення застиглий від жаху космопіх утямив, що в обладунках «Шантаку» — аж ніяк не людина, бо він так само, як і місячна потвора, розсипався на дзеркальні відображення. Так різко й потужно, що, здавалося, заповнив собою не тільки простір, а й час, оскільки космопіх пам’ятав, що все почалося за секунду до зіткнення, але водночас знав, що моментом розділення було саме зіткнення.

Мультипліковані силуети утворили вируючу хмару напівреальної плоті. Розірване шротом м’ясо, розтрощена під неймовірним тиском броня, червона й синя кров, заморожена та випарена, змішана в сотнях можливих пропорцій. Ревище та крики. Рясні патьоки на іконі Ґаґанотхоа.

Нескінченні, багаторазово зациклені три секунди несамовитої масакри.

Штурмовик повільно опустився на палубу. Рука, чорна від киплячої кров’яної суміші, стискала тремтливе, ще живе пасмо відростків, яке закінчувалося головою, вирваною з тіла разом із частиною хребта. Обладунки штурмовика були потрощені й розчавлені, з розколин сочився огидний паруючий слиз, виривалися гази, наче понівечений «Шантак» важко дихав. Його вкривали шматки розідраної плоті; хімічні опіки від чужорідного іхору пульсували та диміли.

Приголомшений побаченим, космопіх опускається на палубу. Той факт, що цей воїн менше хвилини тому вбив двох його товаришів, наче зовсім розчиняється в пам’яті, не залишивши по собі нічого, окрім підсвідомої тривоги.

— Wer bist du? — хрипко питає він. — Hat die Blocade-Flotte dich geschickt?

Штурмовик переломлює рушницю й звільняє люфи від стріляних гільз. Рухи його рвучкі, невпевнені — напевне, через ушкодження обладунків.

— Die Meuterei hat vor zwei Tagen begonnen, — продовжував піхотинець. — Es waren die Kultisten… Sie brachten Feuer-Vampir auf das Schiff. Aber wir kämpfen immer noch! Wir sind treu!

Штурмовик зафіксував рушницю біля пояса й узявся перезаряджати револьвер. Зрозуміти, куди він зараз дивиться, було неможливо, але бронзовий візор застиг, спрямований просто на космопіха. Той завмер — раптовий спогад осяяв його мозок сліпучим спалахом.

Елітні обладунки та архаїчна зброя. Діє самостійно, не в складі загону. Не в співпраці з рештою сил.

— Ewig Vorkämpfer… Äußeren Götter, beschütze mich!

Сьома куля увійшла в барабан, і той повернувся до револьвера, сухо клацнувши. Одночасно піднялася люфа, коротко цьвохнув гачок. Космопіх зреагував запізно — сахнувся водночас із пострілом. Шансів випередити кулю, що рухалася зі швидкістю вісімсот метрів за секунду, в нього не було — так само, як і поглинути бронею дульну енергію понад двадцять кілоджоулів. Куля завважки двадцять чотири грами пробила нагрудник, пройшла крізь ребра та легені, розтрощила праву лопатку і вийшла зі спини, вивернувши назовні броньову пластину й потягнувши за собою вогкий багряний вихор. Кров, ошмаття легень та скалки кісток м’яко опустилися на палубу.

Названий Вічним Переможцем, полишаючи по собі ядучий слиз із понівечених нутрощів «Шантака», продовжив свій рух надрами «Сінано».

VI

— Anata wa isoide kudasai? — тихий голос пролунав у холодній пітьмі відсіку.

Кассандра здригнулася, відчула, як кров відливає від обличчя й пальців, як холод сковує їх. Жах, що вона пережила нещодавно, все ще клубочився десь у її череві, розпускаючи крижані відростки по всьому тілу. Дівчина вслухалася в мертву тишу відсіку, з-під якого скоріш відчуттям, ніж реальним звуком, долинав в’язкий, аритмічний пульс «Сінано».

— Watashi no koe ga kikoe masu ка? — знову спитав той самий голос.

Вона не хотіла відповідати. Відповідь стала б доказом її існування, а Кассандра прагнула цілком протилежного. Зникнути, розчинитися, сповнитися абсолютною порожнечею — щоб ніхто й ніщо не могло її помітити, сприйняти, усвідомити. Перед очима й досі мерехтіло сплетіння кришталевих трубок, потойбічне сяйво асинхронних рухів, вібрував у кістках квантовий стогін скаліченого чудовиська.

Кішка не вбила Кассандри. Не випила її, перетворивши розум на чорну діру, а думки — на випромінювання Гокінга. «Новий розум Імператора» поминув дівчину, наче її не існувало, але ті нескінченні секунди, поки почвара просувалася повз неї, були настільки жахливими, що навіть підсвідомий спогад викликав напад задушливої паніки та нестримну жагу не існувати.

Але кішка не вбила Кассандри.

— Anata wa ima kiritsu shinakereba naranai. Watashi wa anata ga kowai koto o shitte iru…

Голос був сухий та рипучий, від його звуків починало ломити у скронях. Спочатку Кассандра не розуміла жодного слова, але вже за кілька хвилин почала дещо розрізняти. Дивно, але попри хвилі майже фізичного дискомфорту від кожної нової фрази, дівчина відчувала, що крижана брила жаху в її мозку поступово починає танути. Вона обережно вибралася з ніші, в якій ховалася останні… хто знає, скільки часу минуло? Її голі руки зводило судомами від холоду, а обличчя під шоломом вкривав рясний піт. Кассандра слідувала за голосом, наче той був цяткою світла в безкінечній темряві. Вона розуміла одне