Ернст Юнгер - Вогонь і кров

погляди на захід та непорушно вдивлялися у цю вогняну стіну. Ми не мали більше страху, адже це було видовище такої величі, якій не відповідало жодне людське чуття. Ми просто чекали, оскільки було зрозуміло, що це нечуване розтрачання матеріалу має коли-небудь скінчитися. Тоді я побачив, як біля мене юний фенріх нахилився і взяв одну з пляшок вина, що напередодні ввечері нам принесли з обозу з розрахунку на найближчі дні, які мали бути спекотними. Він підніс пляшку до рота, осушив одним довгим ковтком та, сміючись, викинув її через бруствер. І я зрозумів, що це означало: він знав наперед, що завтра він уже не зможе випити це вино. У цьому простому вчинкові була така сила, що я раптово відчув неабияке полегшення; мені одразу захотілося схопити його за плечі та прокричати щось втішне.

Ми всі спізнали це відчуття, що людина — це більше, ніж матеріал, якщо вона протиставляє йому власну стійкість, і яку би не вигадали силу — немає жодної, яка могла би зломити спротив хороброго серця.

Мені здається, це дуже важливо, що ми отримали цей досвід — досвід із крові та плоті. І якщо наше покоління мало сплатити рахунок, який відкрили інші, то, можливо, у свої самотні й страшні години, у палаючому чистилищі, ми теж знайшли свій зиск, плоди якого ще зійдуть потім і важитимуть більше, ніж усі загиблі та поранені.

Війна на виснаження стала дзеркалом, у смертельному мерехтінні якого ми побачили розпад безповоротно втраченої доби. І якщо раніше хтось питав, де нам шукати спасіння, у цих словах проявлявся інший, таємничий сенс, прадавнє питання, яке знову постає перед людиною тут і зараз.

Темрява прийшла до цієї маленької галявини. Тонкий білий туман поставав із вільхової хащі. Я вже мусив вертатися до свого маленького, запиленого північно-французького селища, де ми жили цілий тиждень, готуючись до великої битви, яка, якщо вдасться наш наступ, має стати для нас останньою та завершити цю війну. Останньою — солдати всі забобонні, і я завжди маю дещо неприємне відчуття, коли в мене мимохіть виривається це слово.

Я піднявся зі свого пня і рушив через незорані поля, прямуючи до тієї межі, де обрис невисокої церковці майже стирався на фоні темного неба. Стало досить холодно, і рій мошок, за грою якого в останніх сонячних променях я спостерігав, вже надійно сховався у потрісканій корі дерева.

Та все ж сьогодні я побачив пробудження всього живого і відчув, як щось має статися.

Такі дні залишаються у пам’яті.

2

У селищі запала мовчазна ніч, тільки тупіт і пирхання коней у стайнях розсікали темряву. І найменший відблиск світла не видав би, що тут є люди, набагато більше людей, ніж у мирні часи. Це село було забите солдатами до останнього горища, немов безкінечно широка і мальовнича горбиста рівнина. За одну ніч пасторальний пейзаж перетворився на величезний воєнний табір, переповнений масою людей і техніки.

Я проходив спустошені двори та закинуті сади у пошуках своєї квартири. Скрізь, де ми з’являємося, ми створюємо нове, воєнізоване суспільство. Ми спалюємо паркани та ламаємо непотрібні стіни. Ми рубаємо меблі на дрова й засипаємо кімнати соломою. Утім, трапляються й одразу придатні помешкання. Ми облаштовуємо житло в церквах і школах, а на поля дивимося тільки як на місце для вправ та стрільби. Все це змінило обличчя широкої смуги землі навколо фронту, яка оточує зону бойових дій, спершу зробивши її похмурою, а згодом геть зруйнувавши.

Тільки зброя тут була як новісінька. Вона виблискувала під рваним брезентом селища, як ключ під брудною ганчіркою, у яку його загорнули, щоб уберегти від дощу. Прихована в порожніх сараях та альтанках, у загрозливій тиші стояла зброя, штик до штику; у непримітних нішах охайно складені необхідні боєприпаси, у кожній з селянських хат розміщено ретельно доглянуті кулемети, шинки стали складами гранат; вся місцевість перетворилася на суцільний арсенал.

Нарешті я знайшов свій будинок. Вочевидь, ніхто ще не лягав спати. Важкий тютюновий дим заповнював маленьку низьку кімнату, яку ледь-ледь освітлювала свічка, вставлена в горло пляшки. За столом можна було розрізнити чотири силуети у рваних сірих шинелях. Між ними стояли пляшки та кухлі; ці четверо грали у карти, розкреслені синіми та жовтими лініями. У кімнаті панував веселий шум, наче намічалася пиятика.

У комині горіли дошки з розламаних ящиків для гранат, і багаття розкидали блиски червоного світла по холодних стінах, чия біла штукатурка вкрилася темними плямами. Залишилася тут неушкодженою тільки маленька кропильниця з порцеляни; вона висіла там, де труба димоходу під нахилом входила в стіну. У кутку були накидані одна на одну торби та сірі, вкриті парусиною ящики, які ледь вміщалися в батальйонні вантажівки.

Мене привітали мішаниною вигуків:

— Друже, де Ви застрягли? Ми шукали Вас по всьому селу. Ви пропустили промову капітана — завтра буде перший день. Та заходьте вже!

Один із тих, що сиділи за столом, засвистів, зображуючи звук міни, і раптово вдарив кулаком по столу, так що вино розплескалося на карти. Та з усього переполоху я почув тільки одне: «Завтра буде перший день». Отже, вже завтра! Звичайно, ми і так знали, що ці спокійні дні не триватимуть вічно. Але зараз, несподівано, їхнє завершення стало дуже близьким, воно здавалося дивним і загрозливим, немов морська хвиля, яка обрушується із криваво-червоною піною. І все ж це було полегшенням, знати напевно: ми вирушаємо!

Ми вже знали це, знали давно: ми отримали таке сильне поповнення, якого не було за всі ці роки, ми вправлялися у стрільбі, а одного разу, у складі цілої дивізії, навіть відпрацьовували до найменших деталей проведення наступальної операції та штурмували добре укріплені позиції, прориваючись крізь вогонь, позначений червоними прапорами; ці позиції складалися в такі дивні лінії, що ми добре знали: вони точно відповідають справжнім укріпленням десь по той бік фронту, які чекають на нашу атаку. І те, що ми мали зробити прорив на кілометри вглиб через все нові й нові білі смуги, які позначали ворожі позиції, означало, що це буде вже не обмежена конкретною метою атака, як часто траплялося раніше, а справжній прорив і подальше просування у вільний, безмежний простір — рішуча й потужна дія.

Утім, ворожі позиції вже були нам знайомі, ми знали про них, можливо, навіть більше, ніж наше командування. І коли ми думали про їхні нескінченні лінії земляних валів, із кільцями брустверів та загородженнями з колючого дроту, то ми знали, що