Жослін Сосьє - Шахтоємці, Жослін Сосьє

— Усі ті роки ти займалася немовлятами і господарством — невже вона тобі нічого не розповідала?

Коли мама вклала мені в руки дитину вперше, мені й шести років іще не було. То була Анжела, одна із Близнючок, яку в нас підступно забрали — саме її я отримала першою із тремтливих рук матері.

— Доню моя доросла, тримай маленьку, бо маю порати хворого.

Хворіла, звісна річ, Томмі, і через гарячку, через страшну хворобу, яку та вістила, малих слід було тримати окремо, аби недуга не забрала їх до могили обох.

— Я не втратила жодного.

То була гордість нашої матері, її ідея-фікс — і єдине її зізнання мені.

Я колисала інших, які прийшли на світ пізніше. Вона приносила мені їх — ще теплих, насичених запахом її ліжка — і поверталась до себе, на кухню.

У ті кілька днів, поки вона не виходила зі спальні, будинок затамовував подих. Ніхто не гасав сходами, не влаштовував бійок на канапі, не бився, не горлав — адже мама приводила на світ нового члена родини. І будинок зависав немов у імлі, на кухні без неї було порожньо, бракувало шумного вовтузіння матусі, кухня ніби повільно вмирала.

Гадаю, залишившись на самоті з малям, зачинивши за собою двері, мама катувалася тим, що була не з нами, що будинок не обертався довкола неї, що вона не жертвувала життя кухні, не тягала величезні казани. Тож варто було дрібці життя повернутися до її тіла, як вона залишала спальню і, дико роззираючись довкола та ледве тримаючись на ногах, віддавала мені малюка й поверталася до каструль.

— Гадаю, вона сумувала за кухнею.

Послідок аж підскочив, коли я це мовила. Певно, я його шокувала. Теревені про немовлят цікавили його значно більше.

— А мене вона колисала?

Ні, Послідку, вона не колисала тебе. Вона вже стояла край прірви, і не мала навіть часу виносити в животі інше дитя після тебе.

Маму гриз поквап. Потреба щонайшвидше наготувати їжі, обійняти дітей, прожити дні, пропустити крізь себе думки, які вона відганяла, супроводжуючи нерозбірливим бурмотінням... не знаю, куди вона квапилася. Завжди відхекувалась від утоми. Широкими кроками міряла будинок, долаючи кілометри між раковиною і кухнею. Налякана часом, розвіяна в зідхання, захекана, мов утікачка, розлита в словах, мов віщунка. І якщо хтось із нас щось у неї просив, слід було повторювати не раз і не двічі, аби вона виринула з магми думок і підвела голову — здивована і далека: «Що? Що таке?». Вона забувала відразу, як ми завершували пояснювати, і тихо зітхала безбарвним голосом: «Не знаю. Запитай в Емільєни, вона точно скаже». Я до цього так і не звикла. Щоразу доводилося робити з собою диво приниження, аби приховати гнів і пояснити: «Матусю, це ж я, Емільєна».

— Але що саме вона весь час бурмотіла?

Тоді мені здавалося, що лише мене турбувало конвульсивне шепотіння матусі. Усі в тому будинку мріяли про інше життя, реаліями жила тільки я. Саме так я гадала, коли багато років по тому мене розпитували про ритуали приймання їжі, про нічні вилазки мами та її невпинне бурмотіння.

— Рецепти. Вона повторювала рецепти. Аби не забути.

Авжеж, я також чула уривки з рецептів, і все ж у нуртуванні її думок вчувалося більше, ніж просто відданість справам кухонним. Незліченну кількість разів я чула, як наспівувала вона якийсь рецепт, аж раптом, ніби запнувшись об натхнення, зупинялася, замовкала, її очі темніли тривогою, подих перехоплювала якась болісна думка — і зрештою, після паузи, яка мені задавалася нескінченною, виривалося довге зідхання, і я чула, як з її вуст зривалося хрипко (цей голос ніби їй не належав) імення когось із її дітей. Нібито хтось із нас прилетів пташиною і вдарив крилом у зачинену хвіртку її пам’яті.

І як це пояснити?..

Вона нас любила. Її ніжність слід було бачити — усі ці ніжні погляди, любов, якою вона огортала своїх діточок, перш ніж їх мені передати. І ці почуття не мали нічого спільного з панікою, яка повсякчас штовхала її до кухні. Вона забувала про немовля, забувала про все і про всіх, забувала по черзі про кожного з нас — своєю панічною любов’ю вона огортала всіх своїх діток, і якщо раптом хтось один зненацька спливав на поверхні пам’яті, виокремившись у веремії дитячих голівок, що перемішувались у її думках, то вона із жахом усвідомлювала, що забула про конкретну дитину.

І все ж вона придумала спосіб гнати туман із голови. Коли ми вмощувалися до столу, вона нас перелічувала. Кожен мав точно визначене місце — і мови бути не могло про його зміну, Нндумзмісц тут не спрацьовував — і поки ми наповнювали свої тарілки, вона встигала зирнути на кожного, аби переконатися, що на місці всі. Незабутні миті!

— Я ні за що не пропустила б цю мить. Я схилялась над їжею, яку вона приготувала для нас, і чекала, поки її погляд зупиниться на мені. Цей звичай дуже скидався на молитву.

Тутсі була передостанньою, наймолодшою з дівчат, вона народилася незадовго до появи Послідка і висловлювалась у досить своєрідний спосіб.

Мама рахувала нас по черзі, і коли її погляд збирав нас усіх до купи, вона поверталася до кухонного столу, де на неї чекали нагальні справи. Вона ніколи не сідала з нами. Часу не було, голоду не відчувала, іноді під’їдала, живилася з ложок і половників, і лише після вечері, переконавшись, що для завтрашнього ранку все готове, мама погоджувалась відпочити й усамітнювалась у спальні.

Якби Послідок порахував усіх нас, хто півколом обступили комп’ютер, якби він уважно полічив нас усіх по черзі, як це робила мама, він здогадався б.

Після зникнення Анжели ми робили все, щоби ніколи більше не збиратися разом. Сімейні збори вже не відбувались. Ніби з’явилося нове неписане правило. Мама не мала знати, що когось бракувало. З татом було легше. Він знав. Коли заходила мова про Анжелу, він замовкав — і ми розуміли, що він здогадувався.

У Матусі є щось, що слід захищати постійно. Розрив, глибока розколина, де губиться її розум. Часто я спостерігаю за тим, як вона вовтузиться на кухні в бунгало, ніби досі має годувати дитяче тирло, і запитую себе, звідки в неї таке стійке прагнення загубитись. Їй 78 років, їй важко рухатися через артроз, її серцю загрожують усі можливі артерії — а вона гарує, мов каторжна! Благодійні організації не встигають забирати ще гарячі страви.

Коли ми зустрічаємось — удвох, утрьох, учотирьох,