Джордж Орвелл - Донька пастора

— Дурниці, дитино! Ці люди звикли до такого. Їм подобається чекати на свої гроші. У результаті це приносить їм ще більший прибуток. Одному Богові відомо, скільки я завинив «Кеткін і Палм», але я навіть знати цього не хочу. Вони мені про це нагадують з кожною поштою. Але хіба я скаржуся?

— Але, тату, я не можу ставитися до цього так, як ви! Для мене нестерпно все життя жити в борг! Навіть якщо в цьому і немає нічого незвичного, я це просто ненавиджу! Мені соромно! Коли я приходжу у крамницю Каргілла по шматок м’яса, він так різко зі мною говорить і завжди обслуговує останньою, а все через те, що наш борг йому все росте й росте. А проте я не смію припинити робити в нього закупи. Мені здається, він заявить на нас в поліцію, якщо я перестану до нього ходити.

Пастор насупився.

— Що? Ти хочеш сказати, він тобі грубіянив?

— Я не кажу, що грубіянив, тату. Хіба можна його звинувачувати в тому, що він сердиться, коли йому не сплачують рахунки?

— Ще й як можна! Просто обурливо, як ці люди нині поводяться, обурливо! Але чого ж ми хотіли? Ось що нам доводиться терпіти у цьому чудовому столітті. Ось тобі хвалена демократія — прогресу як вони люблять це називати. Більше нічого в нього не замовляй. Скажи, що відкриваєш рахунок в іншому місці. З такими людьми інакше не можна.

— Але ж, тату, це нічого не вирішить. Скажіть мені щиро, невже ви не вважаєте, що нам слід йому заплатити? Я певна, ми можемо якось роздобути трохи грошей. Може, ви б продали якісь акції абощо?

— Моя люба дитино, навіть не згадуй при мені про те, щоб продавати акції! Я щойно отримав дуже неприємні новини від мого брокера. Він повідомив, що мої акції в «Суматра Тін» упали в ціні з семи фунтів і чотирьох пенсів до шести фунтів й одного пенса. А це означає втрату майже шістдесяти фунтів. Я звелів йому негайно все продати, поки вони не впали ще більше.

— Але ж якщо ви продасте ці акції, то матимете на руках вільні гроші, хіба ні? Чи ви не думаєте, що було б непогано вибратися з цієї боргової ями раз і назавжди?

— Дурниці, дурниці, — сказав пастор уже спокійніше і знову засунув люльку до рота. — Ти у цьому нічого не тямиш. Я змушений буду відразу реінвестувати ті кошти у щось перспективніше — лише так я зможу повернути свої гроші.

Заклавши великий палець за пояс сутани, пастор відсторонено насупився гравіюванню. Його брокер радив «Юнайтед Целаніз». Саме тут — у «Суматра Тін», «Юнайтед Целаніз» та інших далеких компаніях, про які він мав лише приблизне уявлення, — і крилася основна причина пасторових проблем з грошима. Він був затятим гравцем. Звісно, сам він не вважав це азартною грою, а лише одвічним пошуком «хороших інвестицій». На своє повноліття пастор успадкував чотири тисячі фунтів, які, завдяки його «інвестиціям», поступово зменшилися до дванадцяти сотень. Але ще гірше те, що коли зі свого щорічного мізерного доходу парафіяльного священника йому вдавалося нашкребти ще п’ятдесят фунтів, на них чекала така сама доля. Цікаво, що спокуса «хороших інвестицій», схоже, переслідує духовенство наполегливіше, ніж людей інших класів. Можливо, це сучасний еквівалент демонів у жіночій подобі, які терзали пустельників у Темні віки.

— Вирішено, куплю п’ять сотень акцій «Юнайтед Целаніз», — врешті-решт сказав пастор.

Дороті почала втрачати надію. Тато заговорив про свої «інвестиції» (вона нічогісінько про них не знала, крім того, що вони із завидною регулярністю оберталися невдачею), а вже за мить він і геть забуде про їхні борги крамарям. Дороті вдалася до останньої спроби.

— Тату, давайте погасимо цей борг, будь ласка. Як гадаєте, зможете десь найближчим часом виділити мені трохи додаткових грошей? Може, не просто зараз, але... скажімо, за місяць-два?

— Ні, моя люба, не зможу. Можливо, десь аж на Різдво... та й то навряд чи. Але зараз точно ні. У мене навіть півпенні зайвого немає.

— Але, тату, це так жахливо знати, що ми не можемо розрахуватися з боргами! Це справжня ганьба! Минулого разу, коли приїжджав містер Велвін-Фостер (окружний декан), місіс Велвін-Фостер все місто обходила і розпитувала всіх і кожного про те, як ми проводимо свій час, скільки грошей витрачаємо, скільки вугілля споживаємо на рік і тому подібне. Вона завжди намагається щось винюхати. Ви тільки уявіть, що буде, якщо вона дізнається, що ми по вуха у боргах?

— Це наша особиста справа. Не розумію, чому це має обходити місіс Велвін-Фостер чи ще когось.

— Але вона всім про це розбовкає, та ще й перебільшить! Ви ж її знаєте. У кожній парафії, до якої вона приїжджає, вона намагається відкопати якусь ганебну таємницю про тамтешнього священника, а тоді доносить на нього Єпископу. Я не хочу на неї наговорювати, але вона...

Усвідомивши, що саме це вона якраз і збирається зробити, Дороті замовкла.

— Мерзенна жінка, — абсолютно спокійно докінчив за неї пастор. — І що з того? Хто коли чув про дружину окружного декана, яка б не була мерзенною?

— Але, тату, я ніяк не можу розтлумачити вам, наскільки все серйозно! Нам, по суті, нема на що жити наступного місяця. Я навіть не знаю, де ми візьмемо м’яса сьогодні на обід.

— Ланч, Дороті, ланч! — виправив пастор з ноткою роздратування в голосі. — Я б волів, щоб ти позбулася цієї звички нижчих класів називати полудневу трапезу «обідом»!

— Що ж, тоді на ланч. Звідки ми візьмемо м’ясо на ланч? Я не посмію поткнути носа до Каргілла.

— То піди до іншого м’ясника — як там його? — Солтера, і викинь Каргілла з голови. Він знає, що рано чи пізно йому заплатять. Святий Боже, я не розумію, до чого вся ця метушня! Усі ж винні гроші своїм постачальникам! Я добре пам’ятаю, — пастор трохи розправив плечі і, знову взявши до рота люльку, замріяно задивився у далину, а його голос помітно пом’якшав, — я добре пам’ятаю, що коли я жив в Оксфорді, мій тато на той час усе ще мав неоплачені рахунки тридцятирічної давнини. А Том (Том був пасторовим кузеном, баронетом) мав борг у сім тисяч, коли вступив у спадщину. Він сам мені казав.