Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

Зварич гірко всміхнувся. З одної сторони, прикро йому було, що декуди народ не розуміє цього слова, з другої — приємно, що це означало в нього щось страшне.

Тим часом дід Федорій злагодив віз, запріг коні і виїхав з обійстя. Стали прощатися.

— Дякуємо вам, господине, за хліб, за сіль…

— Нема за що! — відповіла молодиця.

— Як — нема? — кінчив Зварич. — Погостили ви нас красно, та й за те дякуємо.

Підійшов дід Іван.

— Їдемо, пане господар. Далека дорога і час, бачите самі, який.

— Тим-бо то й не затримую.

— Дякую вам за гостину, та й перепрошую, що ми вам трохи суб’єкції наробили.

Дід Іван махнув легковажно рукою.

— Яка суб’єкція! Я вам, паничу, дякую, що ви вступили до нас. Вибачайте, як щось не теє.

Зварич подав старому і молодиці руку, хлопці тільки вклонилися. За хвилю всі вже сиділи на возі, тільки дід Федорій щось вовтузився ще коло нашильника. Врешті підійшов з батогом до господаря.

— Ну, бувай здоров, Іване.

Дід Іван підніс голову і якось так м’яко подивився в очі старого приятеля.

— Їдь здоров…

Подали собі руки, а молодиця низько вклонилася дідові Федорієві. Вже сидячи на возі, Федорій ще обернувся до товариша.

— А кіньми, Іване, не гризися. Бог дав, Бог взяв. Най-но син верне здоровий, то знов придбаєш.

— Та воно так. Дав би Пан Біг милосердний, щоби вернув.

Виїхали з подвір’я. Дід Іван аж на дорогу вийшов, ворота відчинив, а замикаючи їх, наказував Федорієві:

— А вступи, як будеш вертати зі Львова.

Дід Федорій потряс головою.

— А ти гадав, що до кого заїду?

Ще один поклін хлопців з воза, діда від воріт, а молодиці від хати, і віз покотився вулицею вниз. А з вулиці на шлях, а шляхом через Куровичі до Львова…

Вже більш як дві години ждуть бужанці на потяг Підгайці — Львів. Ждуть його на залізничній станції Куровичі і діждатися не можуть. Спізнений. Не надіялись, що прийдеться зазнати тих пригод у дорозі до Львова, не думали, що відбувати будуть її возом, пішки і врешті залізницею. Тільки не знати, коли ця остання приїде.

Сонце вже добре пішло з полудня, тіні чимраз більш видовжуються, а потяг, що мав іти в третій годині, ще досі не прийшов.

Похнюплено сидять хлопці, десь-не-десь тільки словом перекидаючись. Діда Федорія нема між ними… Зараз недалеко за Словітою здибали, на своє нещастя, військовий обоз. В одній підводі розсілось колесо, і дід Федорій помандрував на «форшпан».

Зварич ставився, не давав воза — не помогло. Мало ще не арештували.

— Залізниця близько, доїдете і нею до Львова, — сказав йому якийсь старшина.

А дід Федорій тільки почухався з досади і безрадно розкладав руками.

— Що робити: война!

Але жаль йому було за хлопцями, бо як від’їжджав, то раз у раз очі тер. А зі Зваричем прощався спеціально, ще й науки давав.

— Бувайте здорові, паничу… Шкода, що не міг вас на місце завезти… А пам’ятайте, не виривайтеся самі, але разом, бо то якось веселіше. А якби ви фану несли, то вважайте: дуже на такого б’ють.

Зварич старого в руку поцілував; сам не знав, як воно прийшло. А старий від того аж затремтів і обняв його, як рідного сина.

Військо не дало часу наговоритися доволі. Розкотилась команда, загуркотіли вози, і потягнувся дід Федорій у невідому путь. Може, в сторону Бужан, а може, й ні… Сидять тепер бужанські новобранці, осиротілі, мов курята без квочки. Багато людей на двірці, але вони чогось чужі для них.

В звичайну пору мала залізнична станційка пуста і тиха. А ще вліті, коли спека позагонить навіть псів у якийсь холодний куток. Стоїть тоді двірець мовчазний і опущений, мов вигасла піч. Та нині він повний людей і клунків. Всюди — перед двірцем, у почекальнях, на пероні — стояли, сиділи, а то й лежали люди, немовби двірець був острівцем серед залитої країни.

Щораз перед двірець заїжджала нова підвода і викидала з себе свій зміст у формі людей і клунків. Нові приїжджі вносили новий заколот у «спокійну» громаду. Хто прибув давніше, вспів уже примоститися і бодай трохи втишитись. З новими подорожніми влітав гамір, крик і суматоха. Минало кільканадцять мінут, заки й вони знайшли якийсь куток, заки зложили клунки і заки всадовилися самі.

В товпі переважали жиди. Десь-не-десь проглянуло лице слов’янина, і то хіба інтелігента, бо селян не видно було ні одного.

Над товпою стояв заодно клекіт жидівського говору, що, мов під подувом вітру, то здіймався, то опадав. З цього клекоту щораз жайворонком виплигував діточий плач, але тих жайворонків було стільки, що аж вуха в’янули.

Жінки переважно сиділи при клунках і дітях, мужчини стояли гуртками. Всім їм здавалося, що їхня біда, їхній клопіт найбільший, і старалися якомога швидше розказати другим про все. Здається, ніхто нікого не зрозумів, але напевно всі облегшили собі душу.

Хвилями, не знать з якої причини, гамір раптово стихав і двірець завмирав на мить. Надслухували, чи потяг не їде, причувалося, що гармати гудуть чи просто всім нараз не ставало теми?!.. Навіть діти в таких разах забували про своє постійне заняття — крик.

Та зате після тої мовчанки зі здвоєною силою вибухала балачка наново і довго вдержувалась у своїй силі. Зварич, лежачи оподалік на траві, приглядався мовчки цілій отій пестрій громаді.

Дивний народ жиди.

Любов до життя в них страшенно розвинена. Вони все старалися вигравати війни не кров’ю і посвятою, а штукою. Фараона з його військом побило море, мури Єрихона розторощили трубами, а Давид хвисьнув камінчиком Голіята, і филистини втекли без бою. Тільки направду притиснені до муру, боронились жиди, як льви. Величезна любов до життя наказувала їм як найзавзятіше боронити його. І звідси, може, й пішла їхня завзятість у боротьбі за існування на дорозі будня. Кохаючи безмірно своє власне життя, любили його і в своїх рідних. Тому мало є на світі народів, щоб так падькались над своїми хорими, немічними і дітьми, як падькаються жиди.

Зварич мав докази на це перед очима.

Ось перед хвилею приїхав якийсь жидок. З якою ніжною печаливістю зсаджував він з воза стареньку немічну жінку — здається, матір свою, як старався, щоб вона зараз десь собі сіла і як весь час він заходився коло неї.

Або в другому місці. Блідий, як папір, старий жид, видимо, хорий, лежав на подушках, вигідно, мов у ліжку. Дві жінки, стара і молода, весь