Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

— Не знаю, — ледь чутно зізнаюся.

— Що?

— Не знаю. — Повторивши голосніше, я усвідомлюю, як по-дур­ному це звучить.

— Ти ніколи не відкривав їх? Бодай одну? — Він зупиняється на драбині й дивиться вниз із підозрою.

Я починаю нервувати. Розумію, куди він хилить.

— Справді? Ніколи? — Він тягнеться до полиць.

Я обмірковую, чи, бува, не потрясти драбину, щоб показати йому своє невдоволення, та єдине, що може бути гіршим за Мета, який зазирає до однієї з книжок, буде Мет, який гепнувся з драбини й розбився на смерть. Мабуть. Він уже тримає книжку в руках — товстий том із чорною палітуркою, що своєю вагою загрожує потягти його донизу. Мет балансує на драбині, а я зціплюю зуби.

— Слухай, Мете, — озиваюсь я, мій голос несподівано пронизливий і скиглявий, — чом би тобі не облишити її…

— Дуже цікаво.

— Не варто…

— Дженноне, це направду дуже цікаво. Ти не бачив цього? — Він притискає книжку до грудей і починає спуск.

— Стій! — Мені чомусь здається, що, коли не відносити книжку далеко від її полиці, порушення буде не таким серйозним. — Я підіймусь до тебе. — Я підсуваю іншу драбину й деруся вгору. За мить я вже на одному рівні з Метом і на висоті в тридцять футів ми тихенько перемовляємось.

Правду кажучи, мені й самому кортить зазирнути до тих книжок. Я трохи серджуся на Мета, але водночас вдячний, що він виконує роль чортика на моєму плечі. Він тягне важкий том до себе й киває на нього. Нагорі досить темно, тому мені доводиться схилитися до проходу між стелажами, аби хоч що-небудь розгледіти.

Невже по оце Тінделл і компанія приганяють посеред ночі?

— Я очікував побачити енциклопедію темних ритуалів, — сказав Мет.

Дві розгорнуті сторінки помережані рядами літер, силою-силенною знаків, майже не розділених пробілами. Літери великі й жирні, втиснені в папір зазубреним шрифтом. Я впізнаю алфавіт — це латиниця, тобто він мені знайомий, — а от слів не розумію. Сторінки вкриті довгими рядами літер — якась заплутана мішанина.

— Хоча, — продовжує Мет, — звідки нам знати, що це не енциклопедія темних ритуалів.

Я виймаю з полиці іншу книжку, високу й тонку, в яскраво-­зеленій палітурці з коричневим корінцем, на якому написано «Кресимир». Усередині те саме.

— Може, то якась розважальна головоломка, — припускає Мет. — Якесь суперскладне судоку.

Клієнти Пенумбри були якраз із тих химерників, яких ви можете побачити в кав’ярні, коли вони самі з собою грають у шахи або ж розв’язують суботній кросворд, щосили втискаючи ручку в газетний папір.

Десь унизу теленькає дзвоник. Крижаний страх миттю сковує мій мозок, розливається по спині й сягає аж кінчиків пальців. Біля дверей гукає низький голос:

— Є тут хто?

Я сичу Метові на вухо:

— Постав її на місце.

Тоді спускаюся драбиною.

Засапавшись, я виринаю із затінку стелажів і бачу Федорова. З усіх клієнтів, які мені траплялися, він найстарший — має біло­сніжну бороду, а шкіра на його пальцях тонка, як папір. І, як на мене, він ще й найтямкіший. Правду кажучи, дуже нагадує мені Пенумбру. Ось він ковзає книжкою по столу — повертає «Клотьє», — тоді стукає двома пальцями й каже:

— Тепер мені тре’ «Мурао».

До роботи. Я знаходжу в базі «Мурао» і відправляю Мета знову дертися нагору. Федоров кидає на нього допитливий погляд:

— Ше один продавець?

— Друг, — відказую я. — Просто допомагає.

Федоров киває. Зненацька мені спадає на думку, що Мета запросто можна сприйняти за молодого члена їхнього клубу. Сьогодні вони з Федоровим обидва в коричневому вельветі.

— Ви пробули тута скільки, тридцять сім днів?

Я й сам точно не знав, але так, певно, пробув тут рівно тридцять сім днів. Ці диваки полюбляють, щоб усе було точно.

— Саме так, містере Федоров, — відповідаю бадьоро.

— І шо ви можете сказати?

— Мені тут подобається, — кажу. — Краще, ніж сидіти в офісі.

Федоров киває й дає мені свою картку. У нього номер 6KZVCY, звісно ж.

— Колись я працював у HP, — він вимовляє це як «гейч пі», — тридцять років. Та, ото був офіс. — І править своєї: — Ви коли-небудь користувалися калькулятором від HP?

Мет повертається з «Мурао». Це велика, товста й широка книжка в поцяткованій шкіряній палітурці.

— Так, звичайно, — примовляю я, загортаючи книжку в коричневий папір. — У школі я завжди користувався графічним калькулятором HP-38.

Федоров сяє, як гордий дідусь.

— Я працював на двадцять восьмому, то був його попередник!

Його слова викликають у мене усмішку.

— Може, він і досі в мене є, — кажу я й простягаю йому «Мурао».

Федоров хапає книжку обома руками.

— Пасибі, — каже він. — Знаєте, а в тридцять восьмому нема польського інверсивного запису, — він задумливо барабанить пальцями по своїй книжці (ймовірно, темних ритуалів), — та маю вам сказати, що інверсивний запис дуже помічний для такої роботи.

Гадаю, Мет таки мав рацію: вони розв’язують судоку.

— Візьму до уваги, — відповідаю я.

— Ну добре, ще раз пасибі. — Дзвоник теленькає, і ми ди­вимось, як Федоров повільно човгає тротуаром до автобусної зупинки.

— Я зазирав у його книжку, — озивається Мет. — Те саме, що й в інших.

Те, що здавалося дивним раніше, тепер здається ще дивнішим.

— Дженноне, — Мет повертається й дивиться мені прямо в очі. — Маю щось у тебе запитати.

— Дай-но здогадаюся, — кажу я. — Чому я ніколи не зазирав до тих…

— Тобі подобається Ешлі?

Такого я аж ніяк не очікував.

— Що? Ні.

— От і добре. Бо мені вона подобається.