Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Що ми знаємо про твого супротивника? — спитав тренер Урсу. — Він дужий, дужчий від тебе, за спритністю — такий самий, як і ти, досвід у нього набагато більший. Отже, два плюси і знак рівності в нього, два мінуси і знак рівності в тебе. Він раціоналіст і психолог, а це веде до єдиного висновку: самовпевненість. Супротивник певен своєї перемоги. Він не сумнівається ні на мить, що переможе. Отже, гадаю, саме тут і треба шукати щось, саме тут ми й повинні діяти. Тобто у зв’язку з його вірою в себе, з його певністю перемоги нам слід перемінити всю тактику бою. Розумієш, Урсу?

Урсу розумів, хоч йому здавалося, ніби думка тренера не дуже в’яжеться з тим, що він сам думає про завтрашній матч. Тож він лише кивнув головою, хоча цей жест виражав швидше подив, ніж згоду.

— Противник вірить у себе. Укріпи його в цій вірі. Подаруй йому кілька легких успіхів. Зроби так, щоб він заспокоївся, щоб він зневажав тебе, як супротивника, вимусь його на атаку, захищайся невпевнено, а в другому раунді, коли він, звичайно, спробує закінчити бій, візьми його крюком із правої. Запевняю, ти пошлеш його в нокаут! І без розмов!

Урсу спантеличено глянув на свого вчителя. Тактика, на якій той зараз наполягав, суперечила його власним поглядам. Логіка майстра здавалася до неможливості хибною. Але тренер не лишав часу для роздумів, пора було братися за заняття. Сумніви й вагання Урсу не тільки не зникли, але навіть не пригасли. Він почував потребу порадитися з кимось. Тому й кликав Тіка до спортзалу. Хотів розповісти все малому, як близькому другові, щоб полегшало на душі, бо на іншу підмогу він не розраховував. А тепер йому було невтямки, що сталося з Тіком, чому той так запізнюється?

Правда, була ще одна людина, якій Урсу міг би повідати свої сумніви, — Лучія, але він не смів навіть думати про це. Після пригод у Чорній Печері дружба між ними пригасла. Коли там, у горах, серед небезпек, їхні різні натури чудово пасували одна одній, коли у вирі хвилювань і страху вони посилали одне одному такі потрібні, іноді майже непомітні хвилі тепла й ніжності, то, повернувшись у спокій та одноманітність містечка, обоє відчули якийсь острах, а згодом ніби крижані хвилі вкрили те, що було колись теплом і злагодою. Урсу з трепетом, що пронизував усе тіло, пригадав, як він ніс її, непритомну, на руках, як торкався її волосся, обличчя, вуст. Відчуття, ніби він вчинив блюзнірство, не полишало його ні на мить. Сором’язливість перед Лучією збільшилася, перемішалася з полохливістю та ніяковістю. Тому й поводився він іноді з нею просто по-хлоп’ячому. Така відмінна від тієї, в горах, поведінка хлопця знову зробила Лучію надзвичайно розважливою — вона не розуміла Урсу чи, може, примушувала себе не намагатися його зрозуміти.

Урсу ніби громом ударило, коли він побачив, що до спортзалу входить Лучія. Йому й на думку не спало, що її несподівана поява тут викликана якимось шостим жіночим чуттям, котре змусило Лучію збагнути, зрозуміти: Урсу потрібен хтось близький напередодні матчу. Дівчина відчула, що своєю присутністю заспокоїть хлопця, додасть йому віри у власні сили. Невже справді відчула? Ні, вона зважила все і просто дійшла такого висновку, — невинно пояснила дівчина сама собі.

Поява Лучії викликала в душі Урсу справжню бурю думок, запитань і хвилювань… Гори, печера, прірва… І він уже нічого не бачив перед собою, крім цього обличчя, ледь-ледь розкосих очей, тонких вуст, щік, яких торкнулася легенька блідість. Він кинувся до неї, схопив за плечі руками в потворних боксерських рукавицях і притис до себе. Лучія пополотніла. Перелякано глянула йому в очі… Урсу опустив руки. Спохмурнів. Лучія, теж налякана, відступила крок назад.

Щось їй здавило горло, і дівчина метнулася геть.

4

Саме в цей час два інших черешняки затаїлися на дубові за пам’ятником Емінеску й переживали тривожні хвилини, бо починали відчувати гіркий смак поразки. Вилізли вони сюди, коли було чверть на шосту. Тихесенько чекали вже з півгодини, а кожна мить сповнена хвилювання. Один спитав із острахом трохи пізніше:

— Уже шоста?

— Рівно. Вона не прийде. Був би я на її місці, то прийшов би перед шостою. Бісова арапка.

— Тс-с! Хтось іде праворуч.

У кроні дерева знову запанувала тиша. З правобічної алеї вийшла парочка закоханих. Вони йшли пританцьовуючи, але раптом зупинилися й сіли на лавку перед пам’ятником, воркочучи собі й далі.

— Чого це їм заманулося сісти саме тут? — розлючено прошепотів Дан.

— Бо ти винен, — відповів Тік. — Треба було прикріпити записку: «Зайнято». Ти чому про це не подумав?

— А ти вважаєш, що ми в театрі?

— Я їх зараз прожену, — розізлився раптом пустун.

— Як? Крикнеш і викриєш нашу схованку?

— Та… рогаткою. Почекай хвилинку!

Тік дістав рогатку, заклав жолудя і прицілився на лаву. Але набою одразу не випустив. Чекав. На лаві молодик із довгим, немов жіночим, волоссям саме припалював цигарку й відкинув руку з цигаркою на спинку лави. Проте за мить скочив, ніби вжалений. Цигарка просто вилетіла в нього з рук.

— Що сталося, голубе? — перелякано спитала чорноброва дівчина з палахкотливо-червоними вустами.

— Нічого, нічого, — заспокоїв її хлопець. — Я задивився на великих метеликів.

Тік знову наготував свою стрільбу. «Голуб» примостився зручніше. Він заклав ногу на ногу і так відкинувся на спинку, що нога аж стирчала догори. Пильному черешнякові така поза видалася досить непристойною, і тому другий удар прийшовся якраз по підошві. Пролунав дзвінкий ляск. «Голуб» так спритно скочив з лави і так мужньо рвонув з місця, що його подруга мусила наздоганяти його.

Через кілька хвилин після втечі «голубів» з’явилася, цього разу зліва, ще одна пара: огрядна низенька бабуся і млявий хлопчина в окулярах.

Тік знову наготував рогатку:

— Якщо вони сядуть на лаву, то я зроблю цього чотириокого тюхтія чемпіоном