Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Пане професоре, допоки населення не постраждає від військових дій, первинні умови вашого завдання дотримані.

— Гаразд-гаразд, відповідь зараховую. Можете сідати. Ще ідеї?

— Всесвітній потоп, — мляво кинула дівчина з останньої парти, яка накручувала короткі чорні кучері на палець і всім своїм виглядом виражала суцільну нудьгу. — Проблеми зникнуть одним помахом, як і їхні джерела.

Студенти захихотіли, на обличчі викладача застиг страдницький вираз.

— О, Медеє, ви ріжете мене без ритуального ножа! Хто ж так легковажить із потопами? Де ваше вроджене прагнення до миру й добробуту?

— Пане Тоте, — чорнявка посміхнулася, — ми обоє чудово знаємо, що вроджене прагнення в мене виключно до кривавих убивств.

— А це вже, — викладач поправив окуляри й уважно поглянув на Медею, — суто ваше рішення, панно Надаль. Ще ідеї?

— Треба зіграти на релігійній свідомості жителів потужнішої держави! — Нікта підстрибнула з місця. — Скажімо, з’ява великої богині, яка застерігає від війни, — і перемир’я в нас у кишені!

— Цікавий підхід, Ромі. Проте це примітивно. Загалом, панове, розробляємо ідеї до наступного заняття і штудіюємо історії цивілізацій, які вам радила моя колега пані Нут. Усім спасибі, всі вільні!

— Примітивно? — прошепотіла Нікта до Рен, котра сиділа поруч. — Та скільки разів цей метод використовували! І успішно!

Вона рвучко застібнула шкіряний рюкзак і першою вийшла з аудиторії.

— Савітрі, підійдіть, будьте такі ласкаві! — викладач поманив Рен пальцем.

Його темні очі ховались за скельцями окулярів і усміхалися по-змовницьки. Синій костюм, оторочений геометричною вишивкою, був трохи незвичним, проте личив викладачеві, як і довге волосся, зв’язане у хвіст. Учора Рен здивував би такий образ, та після важкої пекторалі на грудях Нут вона вирішила, що викладачі цілком мають право перев’язувати коси срібними шнурами з півмісяцями на китичках.

— Тож як вам перша лекція СС? — спитав Тот із зачаєною надією в голосі.

— СС? — перепитала Рен, силкуючись згадати, що це означає.

— Складні ситуації! — поспіхом пояснив викладач. — Заступник директора вирішив, що така назва звучить не досить науково, тож її скоротили до абревіатури.

— О, це вражає! — Дівчина постаралась компенсувати захопленням те, що забула назву курсу.

— Пречудово! — Професора, здавалось, задовольнила така відповідь. Він погладив підборіддя, обрамлене короткою клиновидною борідкою, і додав: — Але я геть не бачив вас, Савітрі!

— Я була присутня всю лекцію.

— А ваші ідеї? Відповіді? Де вони?

— Я сьогодні вперше й зовсім не підготувалась. Але це напрочуд цікаво: уявляти, що від нас щось залежить у глобальному масштабі.

Тот вказав на кулон з медовою намистиною:

— Від вас уже залежить цей СВІТ, Савітрі. І багато більше. Тож не дозволяйте нікому знецінювати це. Віра у власні сили — запорука яскравого життя, для котрого тутешні студенті народжені. До речі, а що ви

очікували ]]> вивчати у нас?

— Щось пов’язане з соціальними роботами: допомагати людям і все таке. І творчий саморозвиток зацікавив. Я чула, що це основні напрями в Академії… — Раптовий пробіл у пам’яті змусив Рен замислитися над власними словами, але дівчина нізащо не зізналася б викладачеві, що не пригадує своїх справжніх планів і очікувань.

— Допомагати людям та докладати зусиль до саморозвитку — це гарні бажання, — на обличчі Тота розпливалася врочиста усмішка. — Знайте, Академія Аматерасу — місце, куди ніхто не потрапляє випадково. Навіть якщо вам часом і здаватиметься, що це помилка… У житті повно таких моментів, тож не впадайте у відчай, — професор стишив голос. — Бо наш заклад має воістину неповторне призначення, яке я маю честь вам відкрити. Це — академія богів.

Розділ 3

Діоніс вистрибує у вікно

«Дорогий щоденнику, тепер я студентка Академії Аматерасу (як відомо загалу) або ж (як відомо небагатьом) навчального закладу для богів. Так. Тут повно так званихбогів. Декотрі з них божественно вродливі, інші — божественно чваньковиті. Більшість поєднує в собі те і друге. Кажуть, це вроджене. Щонайменше двоє студентів до мене вже неприхильні. Єдиний хлопець, який не скидається на пафосного виродка (примітка: спитати в Діке, як його звуть), не траплявся на очі вже два дні. Список рекомендованої літератури зростає з кожною парою, а ще в мене немає жодної можливості вшитися — звідси не відраховують, тож я влипла».

Рендалл закрила щоденник і заховала його в рюкзак. Вона звикла нотувати події останнього півріччя — плекала надію, що ці замітки колись стануть у пригоді. Проте зараз відчуття, що хтось нависає за спиною, не давало зосередитися.

Дівчина закинула голову, та побачила лише розписану стелю.

«Привіт…» — несміливо задзвенів голос, який минулого разу назвався Брюнгільдою Ньєрд.

Рен зітхнула. Розмовляти з примарою напередодні суворо заборонила Діке, утім Брюн, вочевидь, не зважала на такі дурниці, як заборони.

«Твоя аура депресивна, приречена та геть розгублена! Що сталося?»

«Вдячна за інформацію, — пробурмотіла Рен подумки, розчепірюючи пальці, щоб охопити масштаб проблеми. — Це все просто велика, вселенська

помилка ]]> . Коли я вступала до Академії… — Пробіл не давав зазирнути в це «коли», тому дівчина безсило видихнула: — Ну, мене ніхто не попереджав. Робота з мріями — це одне, але боги ]]> ? Звучить, мов недоладний розіграш. Або ж я досі в лікарні та бачу сни, з яких ніколи не вирвуся».

«Не думаю, що ти сниш, — поважно заявила примара. — Хоча, правду кажучи, в моєму стані важко бути в чомусь

твердо ]]> переконаною. Але щоби потрапити до Академії, треба мати дещо в глибинах своєї душі. У тебе це є — я бачу ]]> у відсвіті твоїх прегарних корицевих оченят, Рендалл. А в цих стінах немає випадкових гостей. Повіриш?»

«Брюн, знаєш, важко вірити безтілесному голосові. Та й узагалі, з тобою забороняють спілкуватися», — відверто відказала Рен, подратована своїм незнанням.

«О, але я не безтілесний голос!» — ображено заявив безтілесний голос.

Повітря зненацька сколихнулося, як водна