Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

гладінь. Пил, що втрапив у сонячне проміння, зайнявся. Рен замружилась, а коли розплющила очі, на неї вже позирала дівчина, яку наче вирізали незримі ножиці просто з повітря. Її ноги не торкалися підлоги, форма Академії нагадувала розмиту акварель, але очі кольору срібла, які Рен уже достеменно бачила раніше, зиркали впевнено й палюче.

— Колись я теж навчалася тут, — повідомила Брюн, суплячи тонкі брови, і її голос уперше зазвучав наживо, а не в голові Рен. — А давніше була істинним воїном, та втратила свій пояс і перстень, тож…

Прохолодний порив вітру обірвав фразу примари на півслові — і вона здиміла. А голос Аматерасу повідомив, що Рендалл Савітрі мусить негайно завітати до її кабінету.

* * *

— Я рада, що ви вже дізналися про істинне призначення моєї Академії, — схвально кивнула директорка. — Форма вам личить, Савітрі. Я не помилилася.

«Наче ви приймаєте нових студентів з огляду на те, чи личитиме їм форма», — похмуро подумала дівчина, переборюючи відчуття, що сила в погляді Аматерасу зараз шпурне її через усю кімнату та пришпилить до стіни.

— Не думаю, що з мрієрости може вийти будь-яка богиня, — прошепотіла вона, не певна того, чи взагалі з когось, окрім справжньої богині, може вийти будь-яка богиня. Не певна, що взагалі причетна до цього поняття, хоча студенти й викладачі довкола такі спокійні, мовби все так і має бути.

— Вас затвердила комісія на чолі зі мною, — директорка постукала нігтем по течці з надписом «Особова справа Р. Савітрі (?)». — Тому припиніть шукати підступи Всесвіту та Колеса Долі, бо ще накличете її візит, а це останнє, що нам тут потрібно. Докладіть достатньо зусиль до навчання, і все у вас, Савітрі, складеться якнайкраще. Повірте, у мене в таких питаннях кількасотлітній досвід.

— А як щодо Брюн Ньєрд? Для неї теж усе

склалося якнайкраще ]]> ?

— Мене дивує, як вам вдається перейматися найменш значущими питаннями, — Аматерасу знову вигнула губи. Було щось у цій посмішці таке… Рен вирішила, що ненавидить її всією душею.

— Гаразд. Тоді перейдемо до значущих питань. — Вона посовалася на стільці й озвучила свій найбільший страх: — Кажуть, що Академію не можна покинути.

— Так, з огляду на безпеку, ви з нами надовго. Якщо спробуєте повернутися додому, то божественні сили, закорінені у вашій душі, далі зростатимуть, виходитимуть з-під контролю і зводитимуть вас із розуму.

Голоси ]]> прийдуть і витіснятимуть думки, що їх ви вважали своїми. Спалахи сил сліпитимуть вас, спопеляючи всіх довкола. А коли ви опинитеся на руїнах свого життя, то більше не захочете його. І — результат завжди однаковий.

Називати результат потреби не було. Рен здавалося, що директорка смакує моторошну розповідь, яку виголошує явно не вперше.

— До того ж після вступу до Академії ви зникли зі свого попереднього життя, — вела далі Аматерасу. — Іншими словами, вам немає куди повертатися. Ще іншими словами: ні родичі, ані друзі ніколи про вас не згадають.

Рен опанувало відчуття нескінченного падіння, і вона вхопилася за бильця крісла, аби відчути бодай щось реальне тут.

— Ви зараз, певна річ, вважаєте, що ми безмірно жорстокі. Але насправді молоді боги рідко ладнають зі своїм оточенням. Їхні сили, навіть не пробуджені, відштовхують простих людей.

— Я нікого не відштовхувала, — відповіла Рен, хапаючись за уривчасті спогади про навчання в коледжі, про друзів із розмитими обличчями, про відзнаку, котра тут нічого не значила і лише відтягувала мочку вуха вагою схованої всередині крейди.

— Тоді ваш дар гарно прихований. Або ви геній дипломатії.

— Хай заборонено покидати це місце — я можу покінчити з собою, щоб не грати у ваші ігри, — Рендалл схопилася за останню ниточку, хоч якою дикою та видавалася.

Довгі дві секунди Аматерасу дивилась на неї без усмішки.

— Ні, Савітрі, ви

не ]]> геній дипломатії. І ви не покінчите з собою. Та годі сентиментів, перейдемо до справ, — директорка дістала з синьої теки папірець і подала його Рен. — Це список вашої групи. Прошу ознайомитися та ознайомити з ним інших. Діке, Ромі, Зіґфрід, Нортон, Діоніс, Ньєрд… Ніколас Ньєрд ]]> , не Брюн. Він буде вашим керівником.

— Зіґфрід і Нортон? — Рен, котра повільно осмислювала руйнацію свого життя, зрозуміла, що може стати ще гірше: директорка вирішила долучити її до групи з цими двома. — А можна мені…

— Ні, не можна. Савітрі, звикайте до нового статусу й поводьтеся відповідно. Що з вами буде, якщо так болісно реагуватимете на кожну дрібницю?

— Я теж хочу дізнатися, що зі мною буде. Це взагалі… Пані директорко, цього просто не могло статися. Зі

мною ]]> такого статися не могло.

— Вважаєте себе особливою?

— Таж ні! Навпаки: я

звичайна ]]> . У мене немає цих божественних ]]> амбіцій. Я лише вмію вирощувати мрії.

— Прекрасно. Вирощуйте.

— Але всі ці… всі ці боги ваші — вони інакші. Неадекватні. Вони втілення неприязні, пихи, злості! — Рен розуміла, що перебільшує, та Аматерасу однаково дивилася на неї з півусміхом.

— Рада, що ви змогли так глибоко проаналізувати всіх студентів за такий короткий час. Утім, це правда. Вони неприязні. Вони гнівливі або чваньковиті. Самовпевнені, самозанурені, ексцентричні. Вони — не люди, Савітрі, й не будуть ними ніколи. Бо душі древніх, котрі оживають у їхніх людських ще тілах, завжди будуть тривожити, виривати зі спокою та звичності. Бо вони — правителі та богорівні, які глибоко всередині завжди матимуть ту іскру, котра впевнює їх у власній вищості. І з цим нічого не вдіяти… А тепер годі базікати. Поступово ви отримаєте всю необхідну інформацію. Тільки, заради богів, не кидайтесь у прірву з головою: ми в Академії дбаємо про ваше психічне здоров’я не менше, ніж про фізичне. Ви мене гарно почули?

Рен прикусила язика, щоб не повідомити директорці, що та нічого не знає про психічне здоров’я, і попленталася до виходу.

— Пані Аматерасу, — озвалася вона на порозі, — може, я загинула в тій аварії і просто сню десь між життям і засвітом?

— А