Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

class="p1">«Лише ви двоє? У цьому величезному будинку?» — запитала самотня матуся, роздаючи всім по тарілці яєчні.

«Лише ми двоє»,— з посмішкою підтвердив я і хитнув головою на знак вдячності, пхаючи до рота драглисте яйце.

«Самотньо вам».

Тут вона мала рацію.

За чотири місяці леді «величезний будинок» програла битву за іпотеку і зникла посеред ночі з трьома дітьми. Її будинок залишався порожнім. У вікні вітальні ще й досі був приліплений дитячий малюнок метелика, але яскравий колір фломастера на сонці вицвів до коричневого. Невдовзі по тому я проминав той будинок і помітив там бородатого брудного чоловіка, який витріщався з вікна, ховаючись за малюнком і рухаючись у темряві, наче якась акваріумна рибка. Він мене побачив і розчинився в глибині будинку. Наступного дня я залишив на ґанку повний пакунок бутербродів; він жарився на сонці цілий тиждень, розкладаючись, допоки я те все не забрав звідти й не жбурнув у сміття.

Тиша. Наш комплекс завжди був якось лячно тихим. У вухах стояв лише гуркіт двигуна авта, і я, наближаючись до будинку, побачив, що кіт сидить на сходах. Ще й досі на сходах, за двадцять хвилин після дзвінка Карла. Це було дивно. Емі обожнювала кота. Тварині видалили кігті й ніколи, за жодних обставин не випускали надвір. Бо кіт Блікер був милий, але надзвичайно тупий, і попри наявність спеціального чипа, вживленого в його волохаті складки жиру, Емі була впевнена, що вже ніколи не побачить його, якщо тварина вибереться з будинку. Кіт поплентається просто до річки Міссісіпі — там-тадам — і попливе кудись у напрямку Мексиканської затоки, просто в пащу голодної акули.

Але виявилося, наш кіт був настільки тупий, що навіть не зміг подолати сходи. Блікер примостився на краєчку ґанку, як той огрядний вартовий. Ну просто справжній трудяга. Коли я під'їхав до будинку, Карл вийшов надвір і став на власному ґанку; відчувалося, як кіт зі старим обоє спостерігають, як я виходжу з авта й підходжу до сходів. Червоні півонії, що росли обабіч доріжки, здавалися повними й соковитими, аж просилися до рота.

Я вже збирався заблокувати коту шлях для втечі, аж тут помітив, що парадні двері розчинені навстіж. Карл так і казав, але побачити це — то інша справа. Це вже не просто вийшла-надвір-щоб-винести-сміття-і-повернулася-за-хвилинку прочинені двері. Це навстіж-зяюче-зловісно розчинені двері.

Карл крутився навпроти, чекаючи на мою реакцію, і я, наче в поганій п'єсі, увійшов у образ Занепокоєного Чоловіка. Зупинився на середній сходинці й насупився, потім швидко побіг нагору, перестрибуючи через дві сходинки, й почав гукати ім'я своєї дружини.

Тиша.

— Емі, ти вдома?

Я помчав на другий поверх. Емі там не було. Стояла прасувальна дошка, праска була досі увімкнена, сукня чекала на прасування.

— Емі!

Коли я збіг донизу, Карл досі стояв на порозі, у рамці дверного прорізу, тримаючи руки на стегнах і спостерігаючи. Я залетів у вітальню і різко зупинився. На килимі блискотіли уламки скла, кавовий столик був розтрощений. Тумбочки лежали на боці, книжки зісковзнули на підлогу, наче в картковому будиночку. Навіть важка антикварна оттоманка лежала догори пузом, а її чотири маленькі ніжки стирчали в повітрі, як у дохлої тваринки. Посередині всього цього хаосу лежала пара гарних гострих ножиць.

— Емі!

Я почав метатися, волаючи її ім'я. З кухні, де вже згорів чайник, до підвалу, де пустувала гостьова кімната, а потім надвір з чорного ходу. Я погупав через подвір'я на вузький причал для човнів, що нависав над річкою. Перехилившись через поруччя, перевірив, чи не залізла вона у човен, де я вже колись її знаходив. Тоді Емі лежала у прив'язаному до причалу човні, що хитався на воді, та з заплющеними очима гріла обличчя під сонцем, а коли я поглянув на сліпучі блискітки на воді, на вродливе нерухоме личко, раптом розплющила блакитні очі й нічого не сказала, і я теж промовчав, сам-один повернувшись до будинку.

— Емі!

Її не було на воді, її не було в буднику. Емі не було.

Емі зникла.

Емі Елліот

18 вересня 2005 року

Запис у щоденнику

Ну-ну-ну. Здогадайтеся, хто знову намалювався? Нік Данн — бруклінський гуляка, цілувальник у цукрових хмарах, який так полюбляє зникати безвісти. Вісім місяців, два тижні й кілька днів без жодної звістки, а потім він знову виринає, наче це все було частиною плану. Виявляється, він посіяв мій номер. Його мобілка розрядилася, тож Нік записав усе на стикері. Потім запхав стикер у джинси й поклав їх у пралку, а вона перетворила той нещасний стикер на зіжмакану кульку. Він постарався її розрівняти, але зміг розібрати лише З та 8. (Каже він).

А потім його закрутила робота, і раптом прийшов березень, і було вже занадто соромно й пізно намагатися мене шукати. (Каже він).

Звісно ж, я бісилася. Спочатку. Вже не бішуся. Дозвольте описати цю сцену. (Каже вона). Сьогодні. Поривчасті вересневі вітри. Я гуляю Сьомою авеню, займаючись обіднім спогляданням бакалійних лотків на тротуарі — нескінченних пластикових контейнерів, повних різних видів динь, розкладених на льоду, наче ранковий улов. І тут я відчуваю, як під час цієї розслабленої прогулянки збоку притискається якийсь чоловік, і я, покосившись на нього, усвідомлюю, хто це такий. Це він. Хлопець з «Я зустріла хлопця!».

Я не стишила ходи, лише повернулася до нього та сказала:

А) «А ми знайомі?» (Маніпулятивно і звабливо).

Б) «Ой лишенько, я така рада тебе бачити!» (Енергійно, наче ганчірка для підлоги).

В) «Відчепися». (Агресивно й ображено).

Г) «Ну, Ніку, ти якось довго розкачуєшся, ні?» (Легко, грайливо, розслаблено).

Відповідь: «Г».

І тепер ми разом. Разом, разом. Це відбулося отак просто.

А хронометраж — цікава штука. Може бути прихильним, якщо захочете. (А я хочу). Лише вчора була книжкова вечірка у моїх батьків. «Неймовірна Емі та її Найголовніший День». Таки-так, Ренд і Мерібет не змогли встояти. Вони подарували тезці своєї донечки те, чого не могли подарувати їй самій: чоловіка! Так, у двадцятій книзі їхньої серії Неймовірна Емі одружується! Ура-а-а. Всім байдуже. Ніхто не хотів бачити дорослу Неймовірну Емі, а найменш я. Залиште її в гольфах і зі стрічками у волоссі, а от мені дозвольте вирости без тягаря мого літературного альтер-еґо, моєї книжкової кращої половини. Вирости тою, якою я мала бути.

Але та Емі — це шматок хліба з маслом для родини Елліотів, і вона непогано нас забезпечувала, тож я, мабуть, не повинна залишати її без ідеальної пари. Вона, звісно ж, виходить заміж