Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

поліцаї в уніформах і в цивільному, що зненацька й невідь-чого понаїздили сюди й нишпорять по всіх усюдах ось уже кілька днів.

— Налиймо, налиймо по вінця! Живухи! Живухи!

Служники найпишніших катафалків і візники в цупких дворогих капелюхах, оздоблених чорними перами, закляклі, неповороткі у своїх тугих мундирах і лискучому від лаку реміняччі, співали хором, гиготіли й апло… пло… пло… пло… дували.

Біля однієї з хвірток обіч головної брами, у світлі від ліхтарів Голубка примітила Смаглявку й цвинтарного сторожа Тенасона. Спершу їй нічого не спало на думку, та згодом, поміркувавши, вона вирішила, що чорномаза не дурно сновигає там і що треба було б шепнути про це господареві, звичайно, якщо того не тіпає черговий напад кашлю, коли він, синій і майже безтямний, сидить посеред круглих, наче монети, плювків. Такий судомистий кашель не може бути від сухот, бо той значно сухіший, але й не від серця, бо цей затяжний і кволий.

— Живухи! Живухи! — горлали, збившись у гурт, гробарі, про яких розповідали, що вони, молячись уранці, так проказували в «Отченаші»: «Мерця нашого щоденного дай нам сьогодні» або й навіть «Мерців наших щоденних дай нам сьогодні». Були тут і старі вусаті муляри, і їхній майстер, кучерявий, кремезний та незворушний, мов старовинний ідол, і зовсім молоді хлопці, — цілий цех могильників, що на них зверхньо дивиться гробарська аристократія. Були й схожі на азіатів верхові погоничі — індіанці, кривоногі вершники смерті на мовчазному похороні. Були й візники, кожен з яких вважав себе мало не сузір’ям Візничого. Білі рукавички, куртки, піджаки та сурдути з еполетами. Позолочені аксельбанти, галуни й гудзики. Чорні краватки, бездоганні накрохмалені комірці, ланцюжки з відзнаками, капелюхи з високим верхом і оздоблені пір’ям батоги.

«Аристократи» — гробарі — із зневагою дивились на могильників, намагаючись триматись на відстані, коли ті збиралися надвечір, після роботи випити пива в «Купідонових крильцях», навіть не перевдягшись, не помившись, запорошені з голови до ніг червонуватим цегляним порохом, з подряпаними грудками вапна руками. Варто на них тільки поглянути, й у вухах уже чути: стук-стук-стук. То стукіт кельм, якими вдаряють по цеглині — згори, збоку, з носка. Ось цеглина в руці, стук — і в руках уже дві половинки, а тепер їх треба обтесати — цок-цок-цок, цок-цок-цок… Наче цокіт будильника, що цокотить і цокотить, а труна тим часом, шкребучи дном, в’їжджає до склепу. Та ось цокіт цегляного будильника вривається — учні несуть корито з розчином вапна, піску й глини, і вже чути ляпання розчину, що запечатує закладений цеглою склеп, та шерех терки, котрою майстер з великим хистом і навіть шиком шарує стіну, аж поки вона стане вся рівнесенька й білесенька і матиме такий вигляд, ніби її й не чіпали. На таку роботу гробарі кажуть: «Поховано так, щоб ніхто й не згадав».

Тим часом гітарист Селестіно Томельйосо знову зібрав навколо себе слухачів.

— Ми — люди і, як усі люди, — він повів носом праворуч і ліворуч, ніби принюхуючись, чи його слухають (для сліпого, з його надзвичайно розвиненими органами чуття, людина, яка слухає, пахне інакше, ніж та, що не слухає того, що їй кажуть, радять, розповідають або наговорюють), — ми — люди і, як усі люди, — повторив він, — маємо душу й… тіло, що обтяжує нас…

— Тілечко ти моє! — Вертлява, визивна, приваблива своїми чарами, Голубка притулилася до плеча сліпого, але відразу одсахнулася й скрикнула: — Ой, самі тобі шпильки, голки та колючки. Я вкололася!

— Бійся бога, — відказав сліпий, поводячи довкола своїми невидющими очима. — Є справи, якими гріх займатися, а ви, жінки, порядкуєте тим, що вам дав бог, як заманеться!

— Подумайте, що ви кажете, — обурилася Голубка. — Виходить, і я так само?

— Тримайся, доне Честер! — закричав згорблений візник, беручи зі стойки кухоль пива й заплющуючи очі: він завжди заплющував очі, п’ючи пиво, й не розплющував доти, доки на губах зоставалася тільки піна.

— Отож, як я вже вам казав, — вів далі сліпий, — ми складаємося з душі й тіла, — він простяг руку, шукаючи Голубку Бепавідес — ось воно, порося! — і тому є два види пісень: ті, що народжуються в душі, й ті, що в тілі.

— А тонада звідки береться? Скажи, коли твоя ласка, — спитав, заїкаючись, гробар, весь оранжевий від цегляного пилу.

— Розтовкмач йому, доне Честер! Не тягни!

— Дай йому відповідь, не мовчи! Не вагайся, ну ж бо!

П’яні вигуки лунали з усіх боків, а служниці тим часом розносили горілку, пиво, хлібці з умирухою, ковбасу, сардини, квасолю з сиром. Голубка знай бігала до дверей і виглядала на вулицю, — але її вже не стільки цікавили поліцаї, як сторож і Смаглявка. А ті стояли й стояли біля цвинтарної брами.

— Якщо ви перестанете кричати, — озвався сліпий, — то я поясню вам, звідки береться тонада, або, точніше, тонади, бо ж тонад сила-силенна, але походження в них одне.

Запала тиша, — кожен хотів послухати Томельйосо, — чулося тільки, як дзижчить здоровенна муха, б’ючись об стіни, пляшки й оленячі роги, що прикрашали буфетні полиці, та вторить їй судомний кашель господаря, котрий задихався в кріслі у підсобці, час від часу попльовуючи навколо себе.

— Але перш ніж говорити, звідки береться тонада або тонади й що воно таке, я хотів би звернути вашу увагу на те, що вже казав про пісні. Вони народжуються і в душі, і в тілі. Ті, які виходять з душі, літають, немов барвисті метелики, аплодуючи крильцями самі собі; а ті, які беруться з тіла, схожі на ниці пристрасті, котрі, стикаючись між собою, псують і нас самих. Пісні, що народжуються з душі, підносять нас до високості. Коли я їх співаю, то відчуваю, що мої ноги зосталися десь далеко-далеко внизу, а я літаю високо вгорі. І зовсім інша річ з піснями, виплодками плоті…

— Грішної плоті… — почувся серед глибокої тиші, яку часом порушували, переглядаючись, слухачі кашлем і хихотінням, повчальний голос майстра гробарів, незворушного, мов античний бог, у шоломі кучерявого волосся.

— Та ще й якої грішної! — підтвердив Селестіно Томельйосо. — І через це недостойної безпосередньо спілкуватися з душею, а лише через чорний-пречорний тунель, який ви, хоч що там кажіть, аж надто добре знаєте…

Заперечливо захитали головами, проте вголос ніхто нічого не сказав.

— Навіть не чули?

Всі мовчали. Не знали, що воно за тунель, навіть не чули.

— Та однак ви його знаєте, навіть дуже добре знаєте, — вів сліпий, — бо переходите ним щоразу, коли бачите сни, мордуєтесь кошмарами чи коли в жару вам починає щось маритись. Це тунель сплячих, божевільних або хворих. Ось