Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

Курт покосився на Батлера.

— Розумник він у вас, містере. От би в мене такий був,— Він дзенькнув зв’язкою ключів, що висіли у хлопця на паску.— А це що?

Артеміс почухав потилицю.

— Е-е... Ключі?

Курт заскреготів зубами.

— Знаю, що ключі, хлопче. Від чого вони?

Артеміс знизав плечима.

— Усяке. Шафа в школі. Замок скутера. Кілька щоденників. Таке інше.

Охоронець оглянув ключі. Досить прості, склад­ного замка не відчинять. Але за правилами ключів у банку не дозволялося. Через металодетектор можна проносити тільки ключі від сейфів.

— Вибач. Ключі залишаться тут.— Курт клацнув замочком брелока і поклав ключі на тацю.— Забе­реш, коли повертатимешся.

— Тепер можна іти?

— Так,— сказав Курт.— Будь ласка, проходь, але спочатку передай рюкзак через детектор батькові.

Артеміс простягнув сумку крізь металеву рамку Батлеру. Потім пройшов сам. Пролунав сигнал.

Курт нетерпляче пройшов за ним.

— На тобі є щось іще металеве? Пряжка? Моне­ти?

— Гроші? — хмикнув Артеміс.— Якби ж то.

— Чому ж тоді детектор спрацював? — спанте­личено запитав Курт.

— Здається, я знаю,— сказав Артеміс.

Він сунув палець за верхню губу і відтягнув її. На зубах блиснули дві металеві дужки.

— Брекети. Це все пояснює,— кивнув охоро­нець.— Детектор напрочуд чутливий.

Артеміс витяг пальця.

— Теж діставати? Зривати з зубів?

Курт сприйняв це буквально.

— Ні, здається і так усе гаразд. Проходь. Але по­водься як слід. Тут банк, а не майданчик для ігор.— Курт замовк і показав на камеру над головою.— Не забудь, я стежитиму.

— Стеж скільки завгодно,— нахабно заявив Ар­теміс.

— Не сумнівайся, хлопче. Спробуєш хоч на якісь двері плюнути, і я тебе миттю вижену звідси. Силоміць.

— Заради бога, Курте,— втрутився Бертольт.— Не влаштовуй вистави. Це ж не телевізійні камери.

Бертольт провів їх через броньовані двері.

— Вибачте за Курта. Він не склав іспит до військ Спеціального призначення, тож опинився у нас. Іноді мені навіть хочеться, аби нас хтось обікрав, просто аби він хоч щось побачив.

Круглі двері були зроблені з товстої металевої плити, принаймні п’ять метрів у діаметрі. Незва­жаючи на розмір, вони легко відчинилися, щойно Бертольт їх торкнувся.

— Ідеально збалансовані,— пояснив чинов­ник.— Навіть дитина відкриє. До пів на шосту, а тоді вони зачиняються на ніч. Звісно, замок за­програмований на певний час. Двері не можна від­чинити аж до пів на дев’яту ранку. Навіть прези­дентові банку.

За дверима вони побачили нескінченні ряди сталевих депозитних сейфів усіх форм і розмірів. Кожна коробка-сейф мала єдиний прямокутний отвір для ключа, навколо якого сяяло оптично-во­локонне світло. Саме зараз усі вогники світилися червоним.

Бертольт витяг із кишені ключ; той тоненьким сталевим тросиком кріпився до його паска.

— Звісно, форма ключа — не єдина важлива де­таль,— сказав він, уставляючи ключа в отвір.— У замки також убудований мікрочіп.

Батлер дістав із гаманця схожого ключа.

— Ми готові?

— Як вам завгодно, містере.

Батлер провів пальцями по кількох сейфах, доки не знайшов коробку з номером сімсот. Уставив ключ в отвір.

— Готово.

— Добре. За моїм сигналом. Три, два, один. По­вертайте.

Обидва чоловіка водночас повернули ключі. Така процедура не дозволяла злодію відімкнути сейф одним ключем. Якщо два ключа не повернути водночас, коробка не відкриється.

Світло навколо обох ключів змінилося з черво­ного на зелений. Двері Батлерового сейфа відкри­лися.

— Дякую, Бертольте,— сказав Батлер і потяг­нувся до сейфа.

— Нема за що, містере,— відповів Бертольт, мало не вклоняючись. — Я стоятиму зовні. Навіть незважаючи на камери, за правилами я маю пере­віряти вас кожні три хвилини. Тож побачимося через сто вісімдесят секунд.

Щойно чиновник зник, Артеміс кинув на охо­ронця насмішкуватий погляд.

— Альфонсе? — сказав він, майже не розтуля­ючи губ,— Не пригадую, щоб погоджувався на таке ім’я для мого персонажа.

Батлер натиснув кнопку на хронометрі.

— Я імпровізував, Артемісе. Подумав, що в по­дібній ситуації це доречно. Якщо дозволите зауважити, з вас вийшов дуже переконливий нахабний підліток.

— Дякую, старий друже. Я старався.

Батлер витяг із сейфа план будинку і розгорнув його. Перед ним опинилося креслення майже два на два метри. Він підняв його у витягнутих руках і роздивився схеми, накреслені на папері.

Артеміс глянув на камеру під стелею.

— Підніми руки іще на п’ять сантиметрів і зро­би крок ліворуч.

Батлер так і зробив, приховавши рухи за покаш­люванням і тремтінням пергаменту.

— Добре. Ідеально. Так і лишайся.

Коли під час свого останнього візиту Батлер орендував сейф, він декілька разів сфотографував кімнату камерою, вбудованою в ґудзик. Артеміс скористався цими світлинами, щоб зробити циф­рову реконструкцію кімнати. За розрахунками, місце, де саме зараз стояв Батлер — квадрат десять на десять метрів,— можна було чудово використо­вувати як прикриття. Тут усі його рухи були при­ховані планом. Зараз охоронець бачив лише його кросівки.

Артеміс сперся спиною на стіну сейфів між дво­ма сталевими стелажами. Обхопив руками стовп­чики, підтягнувся, ноги вислизнули із завеликих кросівок. Хлопець обережно сковзнув на полицю.

— Не підводь голову,— порадив Батлер.

Артеміс порився в рюкзаку і знайшов відеокуб. Хоча на цьому мініатюрному комп’ютері дійсно можна було гратися в ігри, головною його функ­цією була рентген-панель. Рентген-панелі не дуже часто використовувалися у вищих ешелонах кри­мінального світу, і Артеміс дуже легко замаскував її під тінейджерську забавку.

Хлопець активував рентген, провів ним по дверця­тах депозитних сейфів поруч із Батлером. Охоронець орендував сейф через два дні після «Крейн і Спарроу». Логічно було припустити, що два сейфи розташову­ватимуться поруч, якщо «Крейн і Спарроу» не попро­сять особистого. В такому разі вони повернулися б до креслярської дошки. Артеміс уважав, що перша спроба викрадення «Ельфійки-злодійки» має сорок відсотків шансів на успіх. Не ідеальні умови, але ви­бору не було — вони мусили спробувати. Принаймні більше дізнаються про систему охорони банку.

Маленький монітор ігрового кубу показав, що перший сейф був напханий валютою.

— Не те,— сказав Артеміс.— Лише готівка.

Батлер звів брови:

— Знаєте, як там кажуть? Забагато готівки не буває.

Артеміс уже перейшов до наступного сейфа.

— Не сьогодні, старий друже. Але ми можемо подовжити оренду нашого сейфа, на випадок якщо нам захочеться повернутися.

У наступному сейфі були офіційні документи, перев’язані стрічками. В тому, що за ним, на таці лежала ціла гора діамантів. Із четвертим нарешті пощастило. Всередині лежав довгий тубус зі скру­ченим полотном.

— Гадаю, це нарешті саме те, що нам потрібно, Батлере.

— Радітимемо, коли повісимо на стіні в маєтку Фаулів. Покваптеся, Артемісе, у