Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

для тютюну. Коробочка була вже не нова: на ній ледь виднівся кольоровий малюнок морського офіцера з величезною люлькою в зубах. Клоссові не треба було зазирати до середини, щоб знати — саме тут Вонсовський переховує найцінніші, на його думку, речі. Не відкриваючи коробочку, він поклав її до кишені, вкрутив на свої місця чотири шурупи, які тримали ніжку стільчика, й почав оглядати письмовий стіл. Але, висунувши першу шухляду, Клосс зрозумів, що справа забере куди більше часу, ніж йому попервах здавалося. У шухлядах панувало цілковите безладдя. Він саме заходився побіжно сортувати вміст горішньої шухляди, коли знадвору долинув гуркіт мотора автомашини. Клосс вимкнув ліхтарик, відсунув штору. Він побачив на снігу різкий силует чорного “мерседеса”. Водій саме відчиняв дверцята високому згорбленому чоловікові. Клосс усміхнувся. Він знав цей “мерседес” і цього чоловіка. Починалася захоплива гра.

З’явився перший партнер.

5

Кабінет, до якого високий есесівець привів Вонсовського, був світлий, просторий. Крізь вікно без фіранок било різке зимове світло. Едвін затулив очі рукою. Ця світла кімната після двох днів, проведених у темній камері, подразнювала зір.

— Сісти, — буркнув чоловік за письмовим столом.

Тепер тільки Вонсовський помітив його. Синювата щетина на щоках, важкі, ніби припухлі, повіки, низьке чоло, густі брови, качиний ніс. Нічого нордичного не було у цьому гауптштурмфюрера СД, до якого привели Вонсовського.

— Сісти, — повторив він.

Вонсовський згадав, що десь бачив цього типа ще до того, як пам’ятної ночі, після полювання, він приїхав з есесівцями на телефонний виклик Дібеліуса. Але ніяк не міг згадати, де саме.

— Я звик до інших форм обходження, — сказав він збайдужа, — особливо, коли до мене звертаються нижчі офіцери, — кинув безадресно.

Вплинуло. Льозе схопився, мов на пружинах, і став перед Вонсовським, виказуючи в усій стрункості свої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту. Він, либонь, помітив, що, навіть задираючи голову, сягає Вонсовському лише до підборіддя, бо хутко сів.

— Сам знаю, як звертатись до проклятих шпигунів.

— І цього вам досить знати, Льозе. — Він згадав його прізвище. Півтора року тому — першокласний санаторій у Саксонії, щоденні процедури для заспокоєння нервів, так званий “шведський бич”: струмінь то крижаної, то гарячої води, що, б’ючи під великим тиском, обливала голі тіла курортників. Маленький, опецькуватий Льозе пищав, як жінка, під час цих процедур.

— Хіба ви не впізнали знайомого? Як ваші нерви? Упізнав. Вонсовський помітив це по виразу його обличчя.

— Не розумію, — промимрив Льозе, — що пан хоче цим сказати?

— О-о-о! “Пан”! Це вже краще. Коли ви почнете називати мене “пане граф”, ми, напевне, порозуміємося.

— А що означає “і цього вам досить знати”? — Льозе підхопив розмову про спільні купелі.

— Це означає, — відповів спокійно Вонсовський, нарешті сідаючи та закидаючи ногу за ногу, — що ви нічого більше не довідаєтесь від мене. А взагалі я хотів би почати з того, що хочу, аби прислали сюди перукаря — мені треба поголитися, білизну та змінне вбрання, а також смачної їжі. Без дотримання цих елементарних умов усілякі спроби вести зі мною розмови зазнають невдачі. Будьте ласкаві, передайте це моєму другові, штандартенфюреру Дібеліусу. — Вонсовський встав і легко вклонився, ніби вважав розмову закінченою. Він будь-що хотів вивести цього малого товстуна з рівноваги.

— Встати! — гримнув Льозе. Здається, він утратив над собою контроль. — Ти гадаєш, свиня, що ми тут розпатякувати з тобою будемо! Зараз переконаєшся, що помилявся. Дрючки моїх хлопців розм’якшують навіть графські зади! — Він набрав повітря, ніби хотів ще щось сказати, але відчинилися двері, й на поріг ступив обер-лейтенант Клосс.

Це захопило Льозе зненацька, і він стояв з напіврозтуленим ротом. Вонсовський повернувся і зустрівся поглядом із молодим офіцером абверу. “Навіть повіки йому не затремтіли”, — задоволено подумав Клосс.

— Не нервуйся, Адольфе, — сказав Клосс. Він глянув убік, щоб не дивитися на Вонсовського, до якого йому нібито було зовсім байдуже. — Я бачу, що ти почав працювати без мене. Я вже казав тобі, як я зрадів, коли Райнер мене повідомив, що ми працюватимемо разом. Як твій пацієнт? Бачу — небагатослівний? — Міряючи три кроки на три, він ходив по кімнаті. — Але, мені здається, пан Вонсовський зрозуміє, що інколи краще говорити, ніж мовчати? — Останнє речення Клосс вимовив так, щоб знову надовго зустрітися поглядом із Вонсовським.

— Може, ти спробуєш? — Льозе не приховував іронії.

— Я мрію про це, — сказав Клосс. — Відпочиньте, будь ласка, пане граф, — звернувся він до Вонсовського, показуючи на зручний стілець у кутку кімнати. Краєчком ока помітив, що обличчя Льозе набрякло кров’ю.

— Що вже вермахт, то вермахт, — сказав Вонсовський, сідаючи. — Одразу видно.

— Не забудь мене гукнути, коли він почне співати, — сказав Льозе. Він і не думав приховувати лють, що закипала в ньому. Льозе з розмаху зачинив за собою оббиті двері. Нарешті вони лишилися на самоті.

— Чарку коньяку, пане граф? — Клосс відчинив шафу, що стояла біля вікна. Він боявся, що Льозе підслуховує, а може, й стежить за ними. Багато всілякого розповідалося про таємниці кімнат для допитів на алеї Шуха, щоб усе це виявилося брехнею. Вонсовський мав зрозуміти його.

— Натщесерце? — спитав Вонсовський.

— Вам не давали сніданку?

— Принесли якусь бурду, я не наважився навіть узяти в рот. Я хотів, власне, пояснити вашому другові, обер-лейтенанте, що доки мені не створять людських умов…

— Розумна позиція, треба віддати вам належне. Я вважаю, що можна створити вам людські умови. Ваше суспільне становище, ще недавні впливи, широкі, дуже широкі знайомства змушують поставитися до вас якось особливо. Зрештою, ви неабиякий шпигун.

— Підозру про шпигунство треба чимось довести, навіть у Німеччині.

— Ви помиляєтеся: не треба, навіть у Німеччині. Проте у схованці вашої ванни на знайдених там доларових купюрах і касетах плівки “Агфа” (це дуже добре, що навіть для ворожої рейхові мети ви використовуєте німецькі плівки) були відбитки ваших пальців, графе. Це дуже необачно. Хіба вас ніхто й ніколи не попереджав?

— Авжеж, — відповів Вонсовський, — я був необачний. — Він усміхнувся. Його приваблювала ця гра. Ще не знав, куди веде цей чоловік, одягнений у німецький мундир, відвагу і розум якого Вонсовський вже добре знав, але відчув, що Клосс втягує його до якоїсь своєї гри.

— Ми двічі вжили слово “шпигунство”. Чи гарне це слово?

— Не розумію, — сказав Вонсовський. — Хіба моє німецьке походження викликає у вас сумніви?

— Деякі справи зовні здаються однаковими, — замислився Клосс. — Ось порівняння з галузі медицини. Дві цілком різні хвороби можуть викликати дуже схожі симптоми. Невправний лікар, ставлячи діагноз, вибере, безперечно, найпоширенішу хворобу. Роблячи висновок за симптомами, сказав би такий лікар, ми маємо справу із Шпигунством.

— А що сказав