Наталія Ярославівна Матолінець - Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Ти недобре виглядаєш, — зауважив той ніби між іншим, посипаючи десерти тертими горішками.

— Дякую за заувагу, — осміхнулась дівчина і встала поруч, щоб вичавити в горнятко кави порцію густих цитринових вершків, яких вимагав восьмий столик. — Тоді піду поживлюся на залі. У нас там якраз сидить кілька цілковито нещасних гостей.

— Не смій, — світляк зреагував негайно і з осудом зиркнув на неї. — Звідки у вас стільки бажання робити іншим зле?

— Ти говориш, як затятий веган, який захищає права консервів, — скривилась Варта. Її дратували світлі, які дуже носилися з тим, що вони, бачте, «хороші», бо підживлюють свою магію позитивними емоціями, посилюючи їх і в людей-жертв. А насправді падлюк серед них вистачало. Хоча траплялися й «клінічно світлі», як любив називати їх Тайфун, — ті й комара не скривдять. Але вони довго не жили зазвичай.

— Краще бути веган ом, ніж чудовиськом, — алхімік потупився на стрункий ряд десертів, які лежали перед ним в очікуванні завершальних штрихів.

— Краще бути живим, ніж мертвим, світлячку, — Варта нахилилась до його вуха і намагалася говорити найбільш погрозливим тоном. — А ти, здається, дуже хочеш перетнути межу, розмовляючи з чудовиськом?

— Гаразд, я не про те, — алхімік обачно відступив на крок. — Я хотів попередити: тримайся гурту. Свого. Люцем не скоро забуде тобі вчорашню перемогу.

— Якщо великий і страшний світлий голова прислав тебе, щоб залякувати мене, то він дав маху.

— Я тебе попередив, далі вже... чорт! — алхімік упустив крихітну миску із цукатами на стіл, і вони покотилися між десертами.

— Орко-о! — Пані Цербер тут же налетіла на нього. — Що ти продукти переводиш? Ти тут взагалі працюєш чи тільки клинці до дівчат підбиваєш? Позбирав уже! І стіл витреш. І годі ґав ловити, день тільки почався, а в тебе вже руки зі сраки!

Варта швидко відійшла геть, щоб і їй не дісталося ні за що.

Орест. От як звали її світляка-співробітника. Дівчині хотілося б дізнатися його справжнє ім’я, не людське. Але запитувати сама вона не планувала.

***

Удома ще нікого не було. Великий годинник у вітальні чинно бамкав, вибиваючи шосту вечора.

Варта скинула сандалі, перестрибнула через розсипані вранці сережки, які вона зметнула з полички біля дзеркала, і з розгону бухнулась на великий світло-салатовий диван у вітальні.

Пульт від телевізора клацнув.

— ...Вранці повідомили про падіння курсу...— браво защебетала ведуча новин.

Варта слухала краєм вуха і розкошувала спокоєм. Поки батьки не повернулися, домашня тиша здавалася їй надто важкою і зловісною, тому вона завжди вмикала чи телевізор, чи музику, аби щось грало на тлі. Дівчина часом ловила себе на думці, що якусь сотню років тому в неї не було б такої змоги. А раніше й електрики не було. Чи відчували тодішні панянки стурбованість і тривогу в порожньому тихому домі? Варта вирішила, що ні, бо в панянок точно були слуги. А ті, у кого не було слуг?..

— ...штормове попередження пошириться на території...

Мобільний ледь чутно завібрував. На роботі забороняли до нього взагалі торкатися, а за звук рингтону Пані Цербер могла серйозно виписати, тому доводилося завжди обирати вібрацію.

Варта зиркнула на екран. Дикоросла. От уже ж кому не сидиться спокійно!

— ...труп було знайдено у переході між вулицями Вірменською та Лесі Українки...

— Алло, — дівчина тицьнула на зелену кнопку телефону і водночас зиркнула на екран, де ведуча саме розповідала про особливо криваве вбивство в центрі міста.

— Ти, бодай, вдома? — спитала Дикоросла насторожено. — Бо вчора втекла, ніби вжалена!

— ...експерти заявили, що ми можемо мати справу з діяльністю секти...

— Ага. Щойно з роботи. Познайомилася нарешті з нашим світляком, уявляєш.

— Та до одного місця!.. — перебила Дикоросла і тут же затараторила у відповідь: — Ти уявляєш — я мала рацію! Вони тут!

— ...слідча група працює на місці скоєння злочину, але жодних доказів, окрім каналізаційного люку, покритого кров’ю, не знайдено...

— Хто — вони? Чи я думки маю читати після цієї ночі й денної зміни на додачу?

— ...особу жертви встановлено. Нею виявилася 27-річна львів’янка, перекладачка і громадська активістка Софія Грегоранська.

Варта блискавично повернулась до екрану. Жодного сумніву. Це Софікода, темна алхімея.

От тремтяча камера проводжає білі спини лікарів...

От Софі лежить на землі.

Мертва.

Обличчя навмисно розмите. Сплутане волосся. Сліди розкришеної крейди на смаглявих руках — єдине, що вихопила камера.

Отож, вона намагалась захищатися.

Отож, вона билася. Проти кого?

— Судді справді у місті! — заволала Дикоросла по той бік дроту. — Розумієш? Гра починається! І нам вирішувати, чия буде влада в Конгломераті! Йойки, оце ми вже влаштуємо тим світлякам! Передчуваю таку забаву, що капці!

Варта машинально кивнула і швидко поклала слухавку. Тоді вимкнула телевізор. Відкинулась на спинку дивану.

«...якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе...»

Убивство Софікоди.

Гра в місті.

Златан.

Дівчина метнулася у ванну і плеснула собі в обличчя холодної води. Темні очі дивились на неї із задзеркалля насторожено. Синці видавали важку ніч, від чого обличчя, котре й так ніколи не було особливо життєрадісним, виглядало ще похмуріше.

— Спокійно, — сказала Варта до віддзеркалення. — Якщо він планував тебе вбити, як Софі, то міг зробити це під час дуелі. Або в готелі. Можливо, чех тут ні до чого. Отож, ми зустрінемося й дізнаємось все достеменно.

«І підживитися б...», — нагадав внутрішній голос, малюючи на стомленому обличчі хижу посмішку.

— Так, і це теж, — Варта розпустила розхристану косу й увімкнула душ.

***

— Чого ти дивишся на мене так, наче я когось вбив? — Златан посміхався і знову заправляв волосся за вуха. Кучері не слухалися та норовили випорснути. — Чи хочеш сама вбити мене?

— Я так на всіх дивлюся. Звичка. Я ж темна, — Варта зиркнула натомість у вікно.

Вона ще не бувала в цьому ресторані. Затишно. Розкішно. Дорого. Батькам би сподобалося... З критої тераси виднівся оперний. Унизу дзенькотіли трамвайчики. Високі стільці стояли, обтягнуті білою тканиною. Квіти всюди. Рояль у кутку... Зовсім не для розмов про Гру і вбивство Софі.

— Проте твоя темність обрала сукню для зустрічі. Хотіла справити враження? — Златан усміхнувся, і його погляд ковзнув по відкритих плечах вишневого мереживного дива, яке Варта видобувала з шафи дуже рідко.

— Ти