Мілан Угде - Диво в чорному будинку, Мілан Угде

маєтки заберуть — аби я не був одним із спадкоємців цього триклятого замку.

МАТИ: Він не триклятий. Ми мешкаємо тут п’ятдесят п’ять років, і все гаразд. Ти також тут залюбки мешкав. Аж після весілля його зненавидів. Пригадай, як мені це боліло. Ваш Марек мав два роки, а сюди ні ногою не ступив. Ви з ним по черзі прогулювалися вулицею. Малий іще навіть добре не говорив, а вже вигукував: «Він чорний. Цей дім чорний».

ДУШАН: Він мав рацію.

МАТИ: Повторював лише те, що ви йому навіяли.

ДУШАН: Дитина все відчуває. Він чорний.

ШАРКА: Мені він чорним не здавався. Аж до сьогодні.

ВІТЬКА й ТЕТЯНА заходять дверима номер два і несуть на тацях сніданок, накривають на столик.

МАТИ: Вітько, він не їстиме. Спільного сніданку він просто не бажає.

ВІТЬКА: Побачимо.

БАТЬКО заходить дверима номер два, залишає їх відчиненими, тримає валізочку.

ШАРКА: Татку, не йди! Прошу тебе, не йди геть.

БАТЬКО: Беру лише найнеобхідніше. За іншим згодом пришлю. (Повільно йде до дверей номер чотири.) Прощавайте.

МАТИ: Іди. Усі йдіть. Навіть я тут не лишуся. Якби знала як, пішла б назавжди...

ШАРКА розганяється в напрямку зачиненої шафи навпроти дверей і з усієї сили б’ється головою об неї.

ВІТЬКА (кидається до Шарки, обіймає її і намагається перешкодити в наступних спробах завдати собі шкоди): Шарко. Не смій. Тихо. Тихо.

МАТИ: Едо, що вона робить?

БАТЬКО: Залиште її. Інакше зовсім збаламутите. Вам про це йдеться? Добре. Завезіть її до тих шарлатанів. Але під свою відповідальність.

МАТИ: Ліки. Вона не брала ліки.

ДУШАН: Аспірин. Він робить дива. Дайте їй два.

МАТИ: Таню, вони в кухні. Біла скринька. Жовті таблетки. І води. Треба запити їх достатньою кількістю води.

ТЕТЯНА біжить до дверей номер два.

ВІТЬКА: Води не треба. Там є чай. Воду не вмикай.

ШАРКА: Я не хочу таблетки. Нічого не хочу. Не хочу жити.

ТЕТЯНА (кричить за сценою): Допоможіть! Потоп!

МАТИ: Таню! Едо! Та біжіть хтось туди.

Чути звук води, яка ллється з крана на підлогу.

ТЕТЯНА (вигукує за сценою): Світовий потоп!

БАТЬКО: Ну, здрастуйте вам. Зірвала різьбу.

ДУШАН: Нарешті. Диво в чорному домі.

ВІТЬКА: Душане, сюди. Але жодного паштету. (Поспішає до дверей номер два.)

ДУШАН (тримає Шарку в обіймах): Посеред пустелі раптово забило джерело. Паштет у легенді не фігурує.

ВІТЬКА: Аби лиш. (Щезає в дверях номер два.)

МАТИ: А тебе, Едо, це не стосується?

БАТЬКО: Ні, мене тут немає. Ніколи тут не було.

ДУШАН (зауважив, що двері шафи привідчинилися, і намагається їх відкрити): І хоча сьогодні не Страсна п’ятниця, скеля розступається.

ВІТЬКА (вибігає з дверей номер два, залишаючи їх відчиненими, з трубним ключем у руці й забігає в двері номер три, не зачиняючи їх): Не лови ґав. Бо втече.

МАТИ: Це прикро, Едо. І смішно. Чого ж ти чекаєш? Біжи. Але більше не повертайся. Ну, чого дивишся? Я вже не дозволю себе катувати. Біжи.

БАТЬКО: Що каже? Усе заіржавіло. Ніхто його не зрушить із місця.

ДУШАН: Чортів Сезам, відкрийся.

ШАРКА біжить до дверей номер два, зачиняє їх і замикається на ключ.

ДУШАН (залишився безпорадно сидіти на землі): Саро!

БАТЬКО: Із нею усе гаразд. А все це наслідки того філософствування. Я ж казав: «Вивчай право».

МАТИ: Таню, спіймайте її.

ТЕТЯНА (відчиняє двері номер два і виходить через них): Та яке там. У неї сил, як у міцного чолов’яги.

Із будинку чути грюкання ще одних дверей, далі ще одних, замикання на ключ. Звук води стихає.

ДУШАН (відкриває двері шафи. Одразу ж з’ясується, що за ними непоштукатурена цегляна стіна): Пам’ятна дошка а-ля Помпе. Тут, братова, були двері. На початку війни за ними переховувався мужній дядько-партизан. Між іншим: жодним партизаном він не був, усе це повоєнна вигадана історія, просто адвокат і єврей. Дружина розлучилася з ним у сорок першому році, йому загрожував концентраційний табір. Перейти через кордон було можливо тільки за гроші, а він їх не мав. Просив сестру і швагра. Але в них також не було грошей. Хіба що продати будинок. Однак дому було шкода. Тому він пішов до кордону навмання. На смерть. Дім його добровільно видав.

БАТЬКО: Байки.

ВІТЬКА (з трубним ключем у руці заходить через двері номер три, зачиняє їх): Вона у ванній чи в кухні?

ТЕТЯНА: У ванній. На два оберти.

ВІТЬКА: Душане. Огидний, язикатий Злошане.

ДУШАН: Вибач. Мені дуже прикро.

ВІТЬКА: Та яке там, тобі не прикро. Ти радий. (Показує лівою рукою, що в Душана розширені ніздрі.) Наче пес, що занюхав слід.

ДУШАН: Якщо ідеться про Сару, я не навмисне її відпустив.

ВІТЬКА: Звісно. Канарок сам узяв паштет. Та цього разу ти передав куті меду.

МАТИ: Вітько, що ти робиш?

ТЕТЯНА: Відірвеш йому носа.

БАТЬКО: Добровільно. Видав. Абсолютні байки.

ВІТЬКА: Він заслужив, аби йому щось інше відірвати. (Іде до дверей номер два.) Допоможеш прибрати? То ходімо. (Тетяна йде за нею, Душан також.) А ти ні. Тебе я не хочу бачити.

ІВАН (заходить через двері номер чотири, тримає в руці трубний ключ. Батькові): Меч Нібелунгів. Оригінальний «Золінген». Ви бува вже не снідаєте? А як там слідчий? Уже висунув звинувачення? Не дозволяйте себе турбувати. Смачного.

Кінець першої дії.

Дія ІІ

Те саме місце дії, ті самі діючі особи й той самий час, що й наприкінці першої дії.

БАТЬКО: Доброго ранку, Іванку. Ти не привіз Таню? А як там Петя? (Бере трубний ключ.) Щоправда, це не оригінальний «Золінген». (Відкладає ключ на столик поміж тарілки й філіжанки.) Ти не голодний? Проте увага: їсти це я не рекомендую. Розігріте. І холодне.

ДУШАН: Моя дружина подає їжу свіжу й гарячу.

БАТЬКО: Вона розігріта й холодна.

ДУШАН: Свіжа й гаряча.

МАТИ: Облиште вже. Перед тобою, Едо, значно принциповіша проблема.

БАТЬКО: Аякже. Де ми протягом чотирьох тижнів братимемо воду.

ІВАН: Чому чотирьох?

БАТЬКО: Бо якщо не матимуть оригінального змішувача «Bosch» (вимовляє Бош) — а вони його не матимуть, іншого я не хочу.

ДУШАН: Він збирається купувати там, де його немає.

БАТЬКО: ...постачання з Німеччини триває чотири тижні. Що каже?

ДУШАН: Правильна вимова — не «бош», а «босш».

БАТЬКО: Що каже?

ІВАН: Дебіліє.

ДУШАН: Славетний маляр фантастмагорій Ієронім Босх (вимовляє «босх»), як відомо освіченим людям, не був німцем, а нідерландцем.

БАТЬКО: Іванку, може ти маєш цистерну?

ДУШАН: Для води? Скільки тобі їх потрібно? Десять?

БАТЬКО: Невже маєш?

ДУШАН: Повну спальню, решта в кухні й вітальні.

БАТЬКО: