Артур Конан Дойль - Долина страху, Артур Конан Дойль

— Звісно, містере Голмс.

— Він міг зникнути, лише зачаївшись у якійсь норі або перевдягнувшись.

Голмс підійшов до столу й узявся вивчати кривавий слід на підвіконні за допомогою лупи.

— Немає сумнівів, слід чобота. Але який величезний! Судячи зі слідів у кутку, можна припустити, що в нього менші ноги... А що це під столом?

— Гімнастичні гирі містера Дуґласа, — пояснив Емс.

— Гімнастична гиря тут одна. А де друга?

— Не знаю, містере Голмс. Може, і була всього одна. Я не звертав на це уваги.

— Одна гімнастична гиря... — повторив Голмс у задумі.

У цю мить пролунав наполегливий стукіт у двері. До кімнати увійшов високий засмаглий джентльмен. Було неважко здогадатися, що це — Сесіл Беркер. Його очі допитливо блищали, коли він переводив погляд із одного присутнього на іншого.

— Даруйте, що завадив, — вибачився він, — але мені треба повідомити вам новину. Щойно знайшли велосипед. Хтось його покинув. Це за сто кроків від вхідних дверей.

Ми пішли за Беркером і побачили кількох роззяв біля велосипеда, якого витягнули з кущів, де той і був захований. Велосипед поширеної марки був увесь заляпаний грязюкою, наче після довгої подорожі. У сідельній торбі лежали гайковий ключ і маслянка, і нічого, що допомогло б упізнати власника.

— Для поліції може знадобитися, — зауважив інспектор, — ці речі занесуть до списку. Якщо ми не дізналися наразі, куди зник злочинець, то принаймні спробуємо з’ясувати, звідки він з’явився. Але чому зловмисник покинув велосипед тут? І як він без нього дістанеться туди, куди планує? Містере Голмс, ми, здається, ніколи не доберемося до просвіту в цій пітьмі.

Розділ 5. Учасники драми

— Ви оглянули в кімнаті все, що вас цікавило? — спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися.

— Наразі все, — відказав інспектор.

Голмс обмежився кивком на знак згоди.

— Тоді, можливо, ви захочете вислухати свідчення мешканців будинку? Перейдімо для цього в їдальню. Будь ласка, Емсе, ви першим розкажете нам усе, що знаєте.

Розповідь дворецького була проста й справила враження безумовної щирості. П’ять років тому він влаштувався на службу до містера Дуґласа. Від нього Емс отримав наказ підіймати міст щовечора, як у старосвітські часи. Господар любив старовинні звичаї. Він виїжджав до Лондона, та й узагалі з дому, вкрай рідко, але за день до вбивства їздив до Танбридж-Вельса на закупи. Того дня Емс зауважив у містерові Дуґласі якийсь неспокій. Він був нетерплячий і дратувався, що було на нього не схоже. Фатальної ночі дворецький перебував у коморі та чистив столове срібло після гостей. Раптом він почув різкий дзвінок. Пострілу не чув, що цілком природно, бо комора та кухня розташовані в самому кінці будинку та відокремлені від загальних кімнат безліччю щільно зачинених дверей і довгим коридором. Покоївка також вибігла зі своєї кімнати, стривожена дзвінком. Вони разом подалися на загальну половину будинку. Коли вони дійшли до підніжжя сходів, Емс побачив місіс Дуґлас, котра спускалася донизу. Вона не виглядала переляканою чи схвильованою. Як тільки жінка дійшла до кінця сходів, до неї підбіг містер Беркер. Він зупинив місіс Дуґлас і почав переконувати її повернутися: «Заради Бога, поверніться в свою кімнату! Бідний Джек мертвий! Ви нічим не можете йому допомогти. Ідіть до себе!» Місіс Дуґлас покірно подалася назад. Економка Еллен допомогла їй піднятися сходами та пішла з господинею в її спальню. Емс і містер Беркер попрямували до кімнати убитого, де знайшли все так, як виявила поліція. Вони визирнули у вікно, проте ніч була темною, і нічого не було видно. Після цього Емс кинувся опускати міст, аби містер Беркер зміг покликати поліцію.

Розповідь економки Еллен загалом підтвердила слова Емса й нічого до них не додала.

Потім як свідка допитали містера Беркера. Він був упевнений, що вбивця втік через вікно, про що свідчив кривавий слід. Містер Беркер висунув свою версію причини злочину. Дуґлас вирізнявся потаємністю, і в книзі його життя були сторінки, про які він ніколи нікому не розповідав. Уперше Беркер зустрів його в Каліфорнії, де вони стали компаньйонами в розробці багатої рудної жили в містечку Бенітоканьйон. Вони там уже остаточно облаштувалися, але раптом Дуґлас завершив усі свої справи й несподівано переїхав до Англії. Через якийсь час і Беркер продав свою частку й оселився в Лондоні. Там вони поновили свою дружбу. Дуґлас справляв враження людини, яку всюди підстерігала якась небезпека. Такий висновок Беркер зробив і з його раптового від’їзду з Каліфорнії, і з того, що він орендував будинок в одному з найтихіших закутків Англії. Беркер вважав, що якась таємна організація стежила за Дуґласом. Таємнича картка, вочевидь, мала стосунок до неї.

— Як довго ви жили з Дуґласом у Каліфорнії? — поцікавився Мак-Дональд.

— Цілих п’ять років.

— Він не був одружений?

— Удівець.

— Ви не чули, звідки родом його перша дружина?

— Він казав, що вона була шведкою та померла від тифу за рік до нашого знайомства.

— Не можете пов’язати його минуле з якоюсь конкретною місциною в Америці?

— Іноді він розповідав мені про Чикаґо, яке знав дуже добре. Він багато мандрував свого часу.

— Він не цікавився політикою?

— Ні, політика була йому байдужа.

— У вас немає підстав вважати, що він був злочинцем?

— Я не зустрічав людини, чеснішої за нього.

— Ви не помічали в ньому чогось дивного, коли жили разом у Каліфорнії?

— Він уникав людних місць. Ось чому я ще тоді подумав, що він когось боїться. Після його раптового від’їзду до Європи я в цьому вже не сумнівався. Мабуть, він отримав тоді якесь застереження. Через тиждень після його від’їзду про нього питали якісь шестеро чоловіків.

— Як вони виглядали?

— Брутальні на вигляд.

— Ці люди були каліфорнійцями?

— Не думаю, але, певна річ, вони були американцями. На гірників не схожі. Словом, не знаю, хто вони такі.

— Це сталося шість років тому?

— Атож.

— А до цього ви з Дуґласом прожили в Каліфорнії п’ять років. Тож невідома нам історія сталася не раніше, ніж одинадцять років тому?

— Напевно.

— Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досі й завершилася таким сумним фіналом.

— Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тінь на все його життя. Спогад про неї ніколи не полишав його.

— Але якщо чоловік знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до поліції?

— Імовірно, від цієї небезпеки ніхто не міг його захистити. Не випадково він усюди ходив озброєний. Але тієї ночі був уже у халаті. Оскільки міст підняли, він вважав, що перебуває в безпеці.

— Я хотів би точніше розібратися в часовій послідовності, — промовив Мак-Дональд. — Шість років тому Дуґлас залишив Каліфорнію. Ви відбули за ним наступного року?

— Авжеж, наступного.

— Якщо він був одружений п’ять років, то ви повернулися в Англію ще до весілля?

— За місяць до вінчання. Я був його дружкою.

— А ви були знайомі з місіс Дуґлас до шлюбу?

— Ні, адже я тоді жив