Чехов Антон - Чайка, Чехов Антон

Вона сказала, що прийде.

Треплев. Не прийде вона.

Пауза.

Батько і мачуха не хочуть її знати. Скрізь розставили сторожів, щоб навіть близько не допускати її до садиби. (Відходить з доктором до письмового столу.) Як легко, доктор, бути філософом на папері і як це важко на ділі!

Сорін. Чарівна була дівчина.

Дорн. Що?

Сорін. Чарівна, кажу, була дівчина. Дійсний статський радник Сорін навіть був у неї закоханий деякий час.

Дорн. Старий ловелас.

Чути сміх Шамраєва.

Поліна Андріївна. Здається, наші приїхали зі станції...

Треплев. Так, я чую маму.

Входять Аркадіна, Тригорін, за ними Шамраєв.

Шамраєв (входячи). Ми всі старіємо, выветриваемся під впливом стихій, а ви, вельмишановна, все ще молоді... Світла кофточка, жвавість... грація...

Аркадіна. Ви знову хочете наврочити мене, нудний чоловік!

Тригорін (Сорину). Доброго Дня, Петре Миколайовичу! Що це ви всі хвораете? Недобре! (Побачивши Машу, радісно.) Марія Іллівна!

Маша. Дізналися? (Тисне йому руку.)

Тригорін. Заміжня?

Маша. Давно.

Тригорін. Щасливі? (Раскланивается з Дорном та з Медведенком, потім нерішуче підходить до Треплеву.) Ірина Миколаївна казала, що ви вже забули старе і перестали гніватися.

Треплев простягає йому руку.

Аркадіна (синові). Ось Борис Олексійович привіз журнал з твоїм новим оповіданням.

Треплев (беручи книгу, Тригорину). Дякую вас. Ви дуже люб'язні.

Сідають.

Тригорін. Вам шлють уклін ваші шанувальники... В Петербурзі і в Москві взагалі зацікавлені вами, і мене всі питають про вас. Запитують: який він, скільки років, брюнет або блондин. Думають всі чомусь, що ви вже не молоді. І ніхто не знає вашої справжнього прізвища, так як ви друкуєтеся під псевдонімом. Ви таємничі, як Залізна маска.

Треплев. Надовго до нас?

Тригорін. Ні, завтра ж думаю в Москву. Треба. Поспішаю закінчити повість і потім ще обіцяв дати що-небудь в збірник. Одним словом — стара історія.

Поки вони розмовляють, Аркадіна і Поліна Андріївна ставлять серед кімнати ломберний стіл і розкривають його; Шамраєв запалює свічки, ставить стільці. Дістають з шафи лото.

Погода зустріла мене непривітно. Вітер жорстокий. Завтра вранці, якщо вщухне, поїду на озеро ловити рибу. До речі, треба оглянути сад і те місце, де — пам'ятаєте? — грали вашу п'єсу. У мене визрів мотив, треба тільки відновити в пам'яті місце дії.

Маша (батькові). Тату, дозволь чоловікові взяти коня! Йому потрібно додому.

Шамраєв (дражнить). Кінь... додому... (Строго.) Сама бачила: зараз посилали на станцію. Не ганяти ж знову.

Маша. Але ж є інші коні... (Бачачи, що батько мовчить, махає рукою.) З вами зв'язуватися...

Медведенко. Я, Маша, пішки піду. Право...

Поліна Андріївна (зітхнувши). Пішки, в таку погоду... (Сідає за ломберний стіл.) Прошу, панове.

Медведенко. Адже всього лише шість верст... Прощай... (Цілує дружину руку.) Прощайте, матуся.

Теща знехотя простягає йому для поцілунку руку.

Я б нікого не турбував, але дитинка... (Кланяється всім.) Прощайте... (Йде; хода винувата.)

Шамраєв. Мабуть дійде. Не генерал.

Поліна Андріївна (стукає по столу). Прошу, панове. Не будемо втрачати часу, а то скоро покличуть вечеряти.

Шамраєв, Маша і Дорн сідають за стіл.

Аркадіна (Тригорину). Коли настають довгі осінні вечора, тут грають в лото. Ось погляньте: старовинне лото, яке ще грала з нами покійна мати, коли ми були дітьми. Не хочете до вечері зіграти з нами партію? (Сідає з Тригориным за стіл.) Гра нудна, але якщо звикнути до неї, то нічого. (Здає усім по три карти.)

Тригорін (перегортаючи журнал). Свою прочитав новину, а моїй навіть не розрізав. ( Кладе журнал на письмовий стіл, потім направляється до лівої двері; проходячи повз матері, цілує її в голову.)

Аркадіна. А ти, Костя?

Треплев. Прости, що не хочеться... Я пройдуся. (Іде.)

Аркадіна. Ставка — гривеник. Поставте за мене, доктор.

Дорн. Слухаю-с.

Маша. Всі поставили? Я починаю... Двадцять два!

Аркадіна. Є.

Маша. Три!..

Дорн, Так-с.

Маша. Поставили три? Вісім! Вісімдесят один! Десять!

Шамраєв. Не поспішай.

Аркадіна. Як мене в Харкові брали, батюшки мої, досі голова йде обертом!

Маша. Тридцять чотири!

За сценою грають меланхолійний вальс.

Аркадіна. Студенти влаштували овацію... Три кошики, два вінка і ось... (Знімає з грудей брошка і кидає на стіл.)

Шамраєв. Так, це річ...

Маша. П'ятдесят!..

Дорн. Рівно п'ятдесят?

Аркадіна. На мені був дивовижний туалет... Що-що, а вже одягнутися я не дурна.

Поліна Андріївна. Костя грає. Сумує, бідний.

Шамраєв. В газетах лають його дуже.

Маша. Сімдесят сім!

Аркадіна. Полювання звертати увагу.

Тригорін. Йому не щастить. Все ніяк не може потрапити в свій справжній тон. Щось дивне, невизначене, часом навіть схоже на маячня. Жодного живого обличчя.

Маша. Одинадцять!

Аркадіна (озирнувшись на Соріна). Петруша, тобі нудно?

Пауза.

Спить.

Дорн. Спить дійсний статський радник.

Маша. Сім! Дев'яносто!

Тригорін. Якщо б я жив у такій садибі, біля озера, то хіба я став би писати? Я поборов у собі цю пристрасть і тільки й робив би, що вудив рибу.

Маша. Двадцять вісім!

Тригорін. Зловити йоржа або окуня — це таке блаженство!

Дорн. А я вірю в Костянтина Гаврилича. Щось є! Щось є! Він мислить образами, розповіді його барвисті, яскраві, і я їх сильно відчуваю. Шкода тільки, що він не має певних завдань. Виробляє враження, і більше нічого, адже на одному враження далеко не заїдеш. Ірина Миколаївна, ви раді, що у вас син письменник?

Аркадіна. Уявіть, я ще не читала. Все ніколи.

Маша. Двадцять шість!

Треплев тихо входить і йде до свого столу.

Шамраєв (Тригорину). А у нас, Борис Олексійович, залишилася ваша річ.

Тригорін. Яка?

Шамраєв. Якось Костянтин Гаврилич застрелив чайку, і ви доручили мені замовити з неї опудало.

Тригорін. Не пам'ятаю. (Роздумуючи.) Не пам'ятаю!

Маша. Шістдесят шість! Один!

Треплев (відкриває вікно, прислухається). Як темно! Не розумію, чому я відчуваю таке занепокоєння.

Аркадіна. Костя, закрий вікно, а то дме.

Треплев закриває вікно.

Маша. Вісімдесят вісім!

Тригорін. У мене партія, панове.

Аркадіна (весело). Браво! браво!

Шамраєв. Браво!

Аркадіна. Цій людині завжди і всюди щастить. (Встає.) А тепер ходімо перекусити чого-небудь. Наша знаменитість не обідала сьогодні. Після вечері будемо продовжувати. (Синові.) Костя, залиш свої рукописи, підемо їсти.

Треплев. Не хочу, мамо, я ситий.

Аркадіна. Як знаєш. (Будить Соріна.) Петруша, вечеряти! (Бере Шамраєва під руку.) Я розповім вам, як мене приймали в Харкові...

Поліна Андріївна тушкує на столі свічки, потім вона і Дорн котять крісло. Всі йдуть в ліву двері; на сцені залишається один Треплев за письмовим столом.

Треплев (збирається писати; пробігає те, що вже написало). Я так багато говорив про нових формах, а тепер відчуваю, що сам мало-помалу сповзаю до рутини. (Читає.) "Афіша на паркані свідчила... Бліде обличчя, обрамлене темним волоссям..." Свідчила, обрамлене... Це бездарно. (Закреслює.) Почну з того, як героя розбудив шум дощу, а все інше геть. Опис місячного вечора довго і вишукано. Тригорін виробив собі прийоми, йому легко... У нього на греблі блищить горлечко розбитої пляшки і чорніє тінь від млинового колеса — ось і місячна ніч готова, а у мене, я надзвичайно зворушливий світ, і тихе мерехтіння зірок, і далекі звуки рояля, замирающие в тихому пахучому повітрі... Це нестерпно.

Пауза.

Так, я все більше і більше приходжу до переконання, що справу не в старих і не в нових формах, а в тому, що людина пише, не думаючи ні про яких формах, пише, тому що це вільно ллється з його душі.

Хтось стукає у вікно, найближчим до столу.

Що таке? (Дивиться в вікно.) Нічого не видно... (Відчиняє скляні двері й дивиться в сад.) Хтось пробіг униз по сходами. (Гукає.) Хто тут?

Йде; чути, як він швидко йде по терасі; через півхвилини повертається з Ніною Зарічній.

Ніна! Ніна!

Ніна кладе йому голову на груди і стримано ридає.

(Зворушений.) Ніна! Ніна! Це ви... ви... Я точно передчував, весь день моя душа тужила жахливо. (Знімає з неї капелюх і тальму.) О, моя добра, моя ненаглядна, вона прийшла! Не будемо плакати, не будемо.

Ніна. Тут є хтось.

Треплев. Нікого.

Ніна. Замкніть двері, а то ввійдуть.

Треплев. Ніхто не увійде.

Ніна. Я знаю, Ірина Миколаївна тут. Замкніть двері...

Треплев (замикає праву двері на ключ, підходить до лівою). Тут немає замка. Я змушу кріслом. (Ставить біля дверей крісло.) Не бійтеся, ніхто не увійде.

Ніна (пильно дивиться йому в обличчя). Дайте я подивлюся на вас. (Озираючись.) Тепло, добре... Тут тоді була вітальня. Я сильно змінилася?

Треплев. Так... Ви схудли, і у вас очі стали більше. Ніна, як-то дивно, що я бачу вас. Чому ви не пускали мене до себе? Чому ви досі не приходили? Я знаю, ви тут живете вже майже тиждень... Я кожен день ходив до вас по кілька разів, стояв у вас під вікном, як жебрак.

Ніна. Я боялася, що ви мене ненавидите. Мені кожну ніч все сниться, що ви дивитеся на мене і не дізнаєтеся. Якщо б ви знали! З самого приїзду, я ходила тут... біля озера. Біля вашого будинку була багато раз і не наважувалась увійти. Давайте сядемо.

Сідають.

Сядемо і будемо говорити, говорити. Добре тут, тепло, затишно... Чуєте — вітер? У Тургенєва є місце: "Добре тому, хто в такі ночі сидить під дахом будинку, у кого є теплий кут". Я — чайка... Ні, не те. (Тре собі лоба.) Про що я? Так... Тургенєв... "І так допоможе господь всім безпритульним блукачам"... Нічого. (Ридає.)

Треплев. Ніна, ви знову... Ніна!

Ніна. Нічого, мені легше від цього... Я вже два роки не плакала. Вчора пізно ввечері я пішла подивитися в саду, цілий наш театр. А він досі стоїть. Я заплакала в перший раз після двох років, і у мене відлягло, стало ясніше на душі. Бачите, я вже не плачу. (Бере його за руку.) Отже, ви стали письменником... Ви письменник, я — актриса... Потрапили і ми з вами в круговерть... Жила я радісно, по-дитячому — прокинешся вранці і заспіваєш; любила вас, мріяла про славу, а тепер? Завтра рано вранці їхати в Єлець в третьому класі... з мужиками, а в Єльці утворені купці будуть приставати з люб'язностями. Груба життя!

Треплев. Навіщо в Єлець?

Ніна. Взяла ангажемент на всю зиму. Пора їхати.

Треплев. Ніна, я проклинав вас, ненавидів, рвав ваші листи та фотографії, але кожну хвилину я усвідомлював, що моя душа прив'язана до вам навіки.