Чехов Антон - Чайка, Чехов Антон

Я нічого не зрозумів. Втім, дивився я з задоволенням. Ви так щиро грали. І декорація була прекрасна.

Пауза.

Повинно бути, в цьому озері багато риби.

Ніна. Так.

Тригорін. Я люблю ловити рибу. Для мене немає більше насолоди, як сидіти під вечір на березі і дивитися на поплавок.

Ніна. Але, я думаю, хто відчув насолоду творчості, для того всі інші насолоди не існують.

Аркадіна (сміючись). Не кажіть так. Коли йому говорять гарні слова, то він провалюється.

Шамраєв. Пам'ятаю, в Москві в оперному театрі одного разу знаменитий Сільва взяв нижнє до. А в цей час, як навмисне, сидів на галереї бас з наших синодальних півчих, і раптом, можете собі уявити наше крайнє здивування, ми чуємо з галереї: "Браво, Сільва!" — целою октавою нижче... Ось отак (низьким баском): браво, Сільва... Театр так і завмер.

Пауза.

Дорн. Тихий ангел пролетів.

Ніна. А мені пора. Прощайте.

Аркадіна. Куди? Куди так рано? Ми вас не пустимо.

Ніна. Мене чекає тато.

Аркадіна. Який він, право... (Цілуються.) Ну, що робити. Шкода, шкода вас відпускати.

Ніна. Якби ви знали, як мені важко їхати!

Аркадіна. Вас би проводив хто-небудь, моя крихітка.

Ніна (злякано). О, ні, ні!

Сорін (їй, благально). Залишіться!

Ніна. Не можу, Петро Миколайович.

Сорін. Залишіться на одну годину і все. Ну що, право...

Ніна (подумавши, крізь сльози). Не можна! (Тисне руку і швидко виходить.)

Аркадіна. Нещасна дівчина в сутності. Кажуть, її покійна мати заповіла чоловікові весь свій величезний стан, все до копійки, і тепер ця дівчинка залишилася ні з чим, так як батько її вже заповів все своє другій дружині. Це обурливо.

Дорн. Так, її татко порядна-таки скотина, треба віддати йому повну справедливість.

Сорін (потираючи змерзлі руки). Ходімо-но, панове, і ми, а то стає сиро. У мене ноги болять.

Аркадіна. Вони у тебе як дерев'яні, ледве ходять. Ну, ходімо, старий злощасний. (Бере його під руку.)

Шамраєв (подаючи руку дружині). Мадам?

Сорін. Я чую, знову виє собака. (Шамраеву.) Будьте ласкаві, Ілля Опанасович, накажіть відв'язати її.

Шамраєв. Не можна, Петро Миколайович, боюся, як би злодії в комору не забралися. Там у мене просо. (Йде поруч Медведенку.) Так, на цілу октаву нижче: "Браво, Сільва!" А адже не співак, простий синодальний співочий.

Медведенко. А скільки платні отримує синодальний співочий?

Всі йдуть, крім Дорна.

Дорн (один). Не знаю, може, я нічого не розумію або зійшов з розуму, але п'єса мені

сподобалася. У ній щось є. Коли ця дівчинка говорила про самотність і потім, коли показалися червоні очі диявола, у мене від хвилювання тремтіли руки. Свіжо, наївно... Ось, здається, він іде. Мені хочеться наговорити йому побільше приємного.

Треплев (входить). Вже немає нікого.

Дорн. Я тут.

Треплев. Мене по всьому парку шукає Машенька. Нестерпну створення.

Дорн. Костянтин Гаврилович, мені ваша п'єса надзвичайно сподобалася. Дивна вона якась, і кінця я не чув, і все-таки враження сильне. Ви талановита людина, вам треба продовжувати.

Треплев міцно тисне йому руку і рвучко обнімає.

Фуй, який нервовий. Сльози на очах... Я хочу сказати? Ви взяли сюжет з області абстрактних ідей. Так і виходило, бо що художній твір неодмінно повинне виражати яку-небудь велику думку. Тільки те прекрасно, що серйозно. Як ви бліді!

Треплев. Так ви кажете — продовжувати?

Дорн. Так... Але зображуйте тільки важливе і вічне. Ви знаєте, я прожив своє життя різноманітне і зі смаком, я задоволений, але якщо б мені довелося випробувати підйом духа, який буває у художників під час творчості, то, мені здається, я зневажав би свою матеріальну оболонку і все, що цій оболонці властиво, і нісся б від землі подалі у висоту.

Треплев. Винен, де Зарічна?

Дорн. І ось ще що. У творі повинна бути ясна, певна думка. Ви повинні знати, для чого пишете, інакше, якщо підете цій мальовничій дорозі без певної мети, то ви заблукаєте і ваш талант погубить вас.

Треплев (нетерпляче). Де Зарічна?

Дорн. Вона поїхала додому.

Треплев (в розпачі). Що ж мені робити? Я хочу її бачити... Мені необхідно її бачити... Я поїду...

Маша входить.

Дорн (Треплеву). Заспокойтесь, мій друг.

Треплев. Але все-таки я поїду. Я повинен поїхати.

Маша. Ідіть, Костянтин Гаврилович, в будинок. Вас чекає ваша мама. Вона непокойна.

Треплев. Скажіть їй, що я поїхав. І прошу вас усіх, залиште мене у спокої! Залиште! Не ходіть за мною!

Дорн. Але, але, але, милий... не можна так... Недобре.

Треплев (крізь сльози). Прощавайте, докторе. Дякую... (Іде.)

Дорн (зітхнувши). Молодість, молодість!

Маша. Коли нічого більше сказати, то кажуть: молодість, молодість... (Нюхає тютюн.)

Дорн (бере у неї табакерку і жбурляє в кущі). Це гидко!

Пауза.

У будинку, здається, грають. Треба йти.

Маша. Стривайте.

Дорн. Що?

Маша. Я ще раз хочу вам сказати. Мені хочеться поговорити... (Хвилюючись.) Я не люблю свого батька... але до вас лежить моє серце. Чомусь я всією душею відчуваю, що ви мені близькі... Допоможіть мені. Допоможіть, а то я зроблю дурість, я насмеюсь над своїм життям, зіпсую її... Не можу довше...

Дорн. Що? В чому допомогти?

Маша. Я страждаю. Ніхто, ніхто не знає моїх страждань! (Кладе йому голову на груди, тихо.) Я люблю Костянтина.

Дорн. Як всі знервовані! Як всі знервовані! І скільки кохання... Про, чаклунське озеро! (Ніжно.) Але що ж я можу зробити, дитя моє? Що? Що?

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Майданчик для крокету. В глибині направо будинок з великою терасою, ліворуч видно озеро, в якому, відбиваючись, сяє сонце. Квітники. Опівдні. Жарко. Збоку площадки, у затінку старої липи, сидять на лаві Аркадіна, Дорн і Маша. У Дорна на колінах розкрита книга.

Аркадіна (Маші). Ось встанемте.

Обидві встають.

Станемо поруч. Вам двадцять два роки, а мені майже вдвічі. Євген Сергійович, хто з нас моложавее?

Дорн. Ви, звичайно.

Аркадіна. От... А чому? Тому що я працюю, я відчуваю, я постійно в суєті, а ви сидите на одному місці, не живете... І у мене правило: не заглядати в майбутнє. Я ніколи не думаю ні про старості, ні про смерті. Чому бути, того не минути.

Маша. А у мене таке відчуття, неначе я народилася вже давно-давно; життя своє я тягну волоком, як нескінченний шлейф... І часто не буває ніякого бажання жити. (Сідає.) Звичайно, це все дрібниці. Треба здригнутися, скинути з себе все це.

Дорн (наспівує тихо). "Ви розкажіть їй, квіти мої..."

Аркадіна. Потім, я коректна, як англієць. Я, мила, тримаю себе в струні, як кажуть, і завжди одягнена і зачесана comme il faut. (2) Щоб я дозволила собі вийти з дому, хоча б оце у садок, у блузі або нечесаним? Ніколи. Тому я і збереглася, що ніколи не була фефелой, не розпускала себе, як деякі... (Подбоченясь, походжає майданчику.) Ось вам — як ципочка. Хоч п'ятнадцятирічну дівчинку грати.

Дорн. Ну-з. Тим не менше все-таки я продовжую. (Бере книгу. Ми зупинилися на гадючнику і щурах...

Аркадіна. І щурах. Читайте. (Сідає.) Втім, дайте мені, я буду читати. Моя черга. (Бере книгу і шукає в ній очима.) І щурах... Ось воно... (Читає.) "І, зрозуміло, для світських людей балувати романістів і залучати їх до себе так само небезпечно, як лабазнику виховувати щурів у своїх коморах. А між тим їх люблять. Отже, коли жінка обрала письменника, якого вона бажає заполонити, вона оточує його за допомогою компліментів, люб'язностей і угождений..." Ну, це у французів, може бути, але у нас нічого подібного, жодних програм. У нас жінка звичайно, перш ніж заполонити письменника, сама вже закохана по вуха, зробіть милість. Недалеко ходити, взяти хоч мене і Тригоріна...

Йде Сорін, спираючись на тростину, і поруч з ним Ніна; Медведенко котить за ними порожнє крісло.

Сорін (тоном, яким пестять дітей). Так? У нас радість? Ми сьогодні веселі, врешті-решт? (До сестри.) У нас радість! Батько і мачуха поїхали до Твері, і ми тепер вільні на цілих три дні.

Ніна (сідає поруч з Аркадиной і обіймає її). Я щаслива! Я тепер належу вам.

Сорін (сідає в своє крісло). Вона сьогодні гарненька.

Аркадіна. Чепурна, цікава... За це ви розумниця. (Цілує Ніну.) Але не треба дуже хвалити, а то сглазим. Де Борис Олексійович?

Ніна. Він в купальні рибу вудить.

Аркадіна. Як йому не набридне! (Хоче продовжувати читати.)

Ніна. Це ви що?

Аркадіна. Мопассан "На воді", дорогенька. (Читає кілька рядків про себе.) Ну, далі нецікаво і невірно. (Закриває книгу.) Непокойна у мене душа. Скажіть, що з моїм сином? Чому він такий нудний і суворий? Він цілі дні проводить на озері, і я його майже зовсім не бачу.

Маша. У нього недобре на душі. (Ніні, боязко.) Прошу вас, прочитайте його п'єси!

Ніна (знизавши плечима). Ви хочете? Це так нецікаво!

Маша (стримуючи захоплення). Коли він сам читає що-небудь, то очі в нього горять і обличчя стає блідим. У нього прекрасний, сумний голос; а манери, як у поета.

Чути, як хропе Сорін.

Дорн. Спокійної ночі!

Аркадіна. Петруша!

Сорін. А?

Аркадіна. Ти спиш?

Сорін. Анітрохи.

Пауза.

Аркадіна. Ти не лікуєшся, а це недобре, брат.

Сорін. Я радий би лікуватися, та ось доктор не хоче.

Дорн. Лікуватися в шістдесят років!

Сорін. І в шістдесят років жити хочеться.

Дорн (досадливо). Е! Ну, приймайте валеріанові краплі.

Аркадіна. Мені здається, йому добре було б поїхати куди-небудь на води.

Дорн. Що ж? Можна поїхати. Можна і не поїхати.

Аркадіна. От і зрозумій.

Дорн. І розуміти нічого. Все ясно.

Пауза.

Медведенко. Петру Миколайовичу слід було б кинути курити.

Сорін. Дрібниці.

Дорн. Ні, не дрібниці. Вино і тютюн знеособлюють. Після сигари або чарки горілки ви вже не Петро Миколайович, а Петро Миколайович плюс ще хто-то, у вас розпливається ваше я, і ви вже належите до самого себе, як до третій особі — він.

Сорін (сміється). Вам добре міркувати. Ви пожили на своєму віку, а я? Я прослужив по судовому відомству 28 років, але ще не жив, нічого не відчув, зрештою, і, зрозуміла річ, жити мені дуже хочеться. Ви ситі і байдужі і тому маєте схильність до філософії, я ж хочу жити і тому п'ю за обідом херес і курю сигари і все. От і все.

Дорн. Треба ставитися до життя серйозно, а лікуватися в шістдесят років, шкодувати, що в молодості мало насолоджувався, це, вибачте, легковажність.

Маша (встає). Снідати пора, повинно бути. (Йде ленивою, вялою ходою.) Ногу відсиділа... (Іде.)

Дорн. Піде і перед сніданком дві чарочки пропустить.

Сорін.