Шекспір Вільям - Ромео і Джульєтта, Шекспір Вільям

Отче мій, скажи, —
в якій частині злій цієї плоті
моє ім’я живе, щоб сплюндрував я
проклятий дім?
О. Лоренцо
Спини шалену руку
Чи муж ти? Тілом ти на мужа схожий,
а плачеш по-жіночому і дієш
безтямно, наче нерозумний звір.
В подобі мужа неподобна жінко,
чи неподобний звір в обох подобах!
Що сталося? Клянусь моїм чернецтвом,
я думав, ти помірнішої вдачі.
Тібальдо вбивши, та й на себе важиш?
Та й жінку, що живе тобою, вбив би,
такий на себе попустивши гріх?
Чом рід свій, небо й землю так ти шпетиш?
Адже вони стрічаються всі троє
в тобі — ти ж втратити їх разом хочеш,
Свій образ, розум і любов ти га́ньбиш
Немов лихвар, добра доволі мавши,
йому правдивого не знаєш вжитку,
що красить образ і любов і розум.
Шляхетний образ твій — з м’якого воску:
йому достойність людська незнайома.
Твоє кохання — не кохання — зрада:
ти губиш ту, що присягавсь кохати.
Твій розум, ця краси й чуття оздоба,—
знівечена красою і чуттям:
як порох у ладунці вояка
невмілого, з твого недбальства вибух —
і ось тебе забила власна зброя.
Встань, чоловіче, бо жива Джульєтта,
що задля неї ти вмирав допіру,—
це щастя: хтів тебе Тібальдо вбити,
а ти Тібальдо вбив — це щастя теж.
Закон, що важив смерть, став тобі другом,
лиш вигнавши тебе: це щастя знов.
Тобі припала сила всяких благ:
лицяється до тебе пишне щастя,—
та, мов примхлива й неподобна дівка,
ти дмешся на кохання і фортуну.
Гляди: сумний кінець таких чекає.
Іди ж до милої, як умовлявся,
дістаньсь до неї, та потіш її,
але не гайсь, поки поставлять варту;
тоді до Мантуї ти не проїдеш.
Там житимеш ти, поки час наспіє
і виявим твій шлюб, підмовим друзів,
упросим герцога й тебе прикличем,
щасливого у два мільйони раз
проти того жалю, з яким ти підеш.
Йди перша, мамко, привітай синьйору,
хай всіх вона поквапить облягтися,—
до цього ж їх і сум тяжкий прихилить.
Ромео піде слідом.
Мамка
О, господи, всю ніч я тут стояла б
та слухала б напучень! Що то вчення!
Синьйоре, я скажу, що ви йдете.
Ромео
І хай готується мене картати.
Мамка
Цей перстень дати вам вона веліла.
Не гайтеся ж, спішіть же, бо вже пізно.
Мамка виходить.
Ромео
Як відновило це мій спокій знову!
О. Лоренцо
Іди, добраніч. В цім твій порятунок;
або тікай, закіль поставлять варту,
або удосвіта, переодягшись.
Живи у Мантуї. Твого слугу
знайду я, й буде він вряди-годи
тобі носити звідси добрі вісті.
Дай руку. Пізно вже. Прощай. Добраніч.
Ромео
Коли б не щастя це, не хвилювання,
було б гірке для мене це розстання.
Виходять.

СЦЕНА 4
Кімната в домі Капулетті.
Входять Капулетті, синьйора Капулетті й Парис.
Капулетті
Так все недобре склалося, синьйоре,
що ніколи було дочку вмовляти.
Вона ж Тібальдо, бачите, любила.
Любив і я його. Що ж, всі ми смертні.
Нерано вже, вона до нас не зійде.
Та й сам я, правда, от коли б не ви,
уже б з годину був у себе в ліжку.
Парис
В час горя залицятися не час.
Добраніч. Привітання вашій доньці.
Синьйора Капулетті
Гаразд. Її думки я взнаю завтра.
Сюніч вона замкнулася з печаллю.
Капулетті
Синьйоре, я ручуся чим завгодно
за доччину любов. У всім, здається,
вона мені покірна. Так, це певно.
Зайди до неї, жінко, перед сном;
скажи їй про любов мого Париса
й звели у середу — гляди ж мені...
Стій, що за день сьогодні?
Парис
Понеділок.
Капулетті
Aга! Ну, середа — занадто швидко.
Хай у четвер. Скажи їй, що в четвер
вона з цим графом гідним візьме шлюб.
Чи приготуєтесь? Як вам цей поспіх?
Обійдемось без шуму: пара друзів —
бо, чуєте, Тібальдо щойно вбито.
Ще скажуть, що ми знехтували ним —
а він же родич наш — в бенкети вдавшись.
Отож в нас буде друзів з півдесятка
та й годі. Ну, що скажете? В четвер?
Парис
Хотів би я, щоб той четвер був завтра.
Капулетті
Гаразд, ідіть, хай буде у четвер.
Зайди ж перед спочинком до Джульєтти
та підготуй її до шлюбу, жінко.
Прощайте, графе. Гей, а дайте світла
в мою кімнату! Вже так пізно, що
казати можна рано. На добраніч!
Виходять.

СЦЕНА 5
Кімната Джульєтти.
Входять Ромео і Джульєтта.
Джульєтта
Ти йдеш уже? Ще день не скоро буде:
це соловей, не жайворон, тобі
в пусто́ті вуха сторожкій віддався,
Співає він на яблуні щоночі,
Вір, серденько, мені: це соловей.
Ромео
Ні, ні, це жайворон, світанку вісник,
не соловей. Глянь, завидущі смуги
легкі хмарки на сході обшивають.
Вже зорі догоріли й день веселий
на пальці сп’явся на верхівлях млистих.
Піду — життя; лишуся — смерть мені
Джульєтта
Це світло ще не світло денне, ні:
це метеор, що висилає сонце
тобі замість факелоносця сюніч,
до Мантуї дорогу освітити.
Тому лишайся. Рано ще іти.
Ромео
Нехай беруть мене й карають смертю.
Я радий, хай же буде так, як хочеш.
Це сіре світло ще не око ранку,
це Цинтія обличчям світить блідно.
Це не жайворон, чий спів так б’ється
десь понад нами об склепіння неба.
Я гаюся, хоч я тікати маю.
Йди, смерте, швидше: так Джульєтта хоче
Що, серце? Розмовляймо, ще не день.
Джульєтта
Ні, ні, вже свінуло. Тікай лишень!
Це жайворон, що так не в тон співає,
що так фальшивить, так терзає слух.
А кажуть, жайворон співає ніжно.
Та лютий він, бо розлучає нас!
Він, кажуть, з жабою змінявсь очима:
якби він був і голосом змінявся,
бо голос цей розводить наші руки
й жене тебе і викликає день.
Тікай же, любий мій, бо вже світає.
Ромео
Та просвітку в стражданнях нам немає.
Входить мамка.
Мамка
Синьйоро!
Джульєтта
Мамко!
Мамка
В твою світлицю мати прийде зараз.
Вже ранок. Стережись, моє дитя.
Виходить мамка.
Джульєтта
Впустіть день, вікна, й випустіть життя.
Ромео
Ще поцілунок і прощай. Хутчій!
Ромео спускається.
Джульєтта
Ти йдеш? Мій мужу, пане, друже мій!
Звіщай про себе кожний день в годині,
бо є в одній хвилині днів багато.
О! Так лічивши, буду дуже літня,
закіль побачу знов свого Ромео.
Ромео
Прощай! Всякчас нагоди буду я шукати
тобі своє вітання передати.
Джульєтта
Чи віриш ти, що стрінемося знову?
Ромео
Я певний. І про смутки ці колись
ми будем безтурботно розмовляти.
Джульєтта
О боже! Лиховісне в мене серце.
Коли на тебе вниз дивлюсь, мені
здається, що мерця в могилі бачу.
Чи це мені здається, чи ти зблід?
Ромео
Здаєшся й ти мені блідою, мила.
Суха печаль п’є нашу кров. Прощай.
Виходить Ромео.
Джульєтта
О доле! Кажуть всі, що ти зрадлива.
Коли зрадлива, що ти зробиш з тим,
хто славний вірністю? Зрадлива будь же:
тоді його триматимеш недовго
й до мене вернеш.
Синьйора Капулетті
(всередині)
Що, вже встала, дочко?
Джульєтта
Хто це? Чи то моя синьйора мати?
Чи не лягала ще, чи рано встала?
Чого неждано так вона приходить?
Входить синьйора Капулетті.
Синьйора Капулетті
Ну, дочко, як?
Джульєтта
Недужа я, синьйоро.
Синьйора Капулетті
Усе оплакуєш свого кузена?
Чи ж вимиєш його з могили слізьми?
А вимиєш — життя йому не вернеш.
То ж годі. Свідчить про любов печаль.
Але печаль без міри — про нерозум.
Джульєтта
Я плачу, бо тяжку відчула втрату.
Синьйора Капулетті
То втрату й чутимеш, а не того,
за ким ти плачеш.
Джульєтта
Так відчувши втрату,
я можу тільки плакати за ним.
Синьйора Капулетті
Не стільки смерть оплакуєш ти, дочко,
як те, що душогуб живий зостався.
Джульєтта
Хто душогуб, синьйоро?
Синьйора Капулетті
Та Ромео ж.
Джульєтта
Ромео й душогуб — то різні речі.
Хай бог простить йому, а я прощаю.
Хоч не смутить мене ніхто, як він.
Синьйора Капулетті
Тим, що убивця-зрадник ще живе.
Джульєтта
Так, що живе від рук моїх далеко.
О, коли б я одна над ним помстилась!
Синьйора Капулетті
Не бійся, помста не втече від нас.
Тож годі. В Мантую, де клятий збігця
живе, пошлю я одного, що дасть
йому напою доброго — й Ромео
до нашого Тібальдо відпровадить.
Тоді, я певна, й ти задовольнишся.
Джульєтта
Так, я тоді лише задовольнюся,
коли побачу я Ромео — мертвим —
від смерті брата в мене серце стало.
Синьйоро, якщо знайдете того,
хто зілля дасть, хай труту я зготую,
щоб випивши її, заснув Ромео
спокійним сном. Болить у мене серце
про нього чути й не прийти до нього,
щоб за моє кохання до Тібальдо
на тілі його вбивці розквитатись.
Синьйора Капулетті
Аби отрута, я знайду людину.
Тепер тобі скажу я любі вісті.
Джульєтта
В годину смутку люба вість до речі.
Які ж то вісті, розкажіть, синьйоро?
Синьйора Капулетті
Упадливого батька маєш, доню.
Він, щоб тобі прогнати сум, призначив
для тебе радости нежданий день,
день, що ні ти, ні я не сподівались.
Джульєтта
Час добрий. Що ж бо то за день, синьйоро?
Синьйора Капулетті
Дитя моє, в четвер уранці рано
одважний, молодий і значний граф
Парис в Петра Святого церкві візьме
з тобою в добрий час щасливий шлюб.
Джульєтта
Клянусь і церквою Петра й Петром,
щасливого він шлюбу там не візьме.
Цей поспіх дивний. Той, хто мужем буде,
ще й не лицявсь, а я вже вийти маю.
Благаю, батькові скажіть, синьйоро,
що я не хочу заміж. А як схочу —
скоріш за ненависного Ромео,
ніж за Париса, вийду.— От новини!
Синьйора Капулетті
Ось батько йде. Скажи йому сама —
й побачиш, як він це від тебе прийме.
Входять Капулетті й мамка.
Капулетті
Навзаході земля росою плаче.
Коли ж мого небожа сонце сіло —
йде справжній дощ.
Ге, що це? Ринва, дочко? Все в сльозах?
Все в зливі? У такім маленькім тілі
у тебе й корабель і море й вітер:
бо очі в тебе, що я морем зву,
сльозами повняться; у ньому тіло
твоє, мов корабель пливе; зітхання —
вітри, що, борюкаючись із слізьми,
твоє стражденно тіло перекинуть,
як шторм не вщухне враз. Що, жінко, вже
ти нашу волю їй оповістила?
Синьйора Капулетті
Так. Тільки дякує вона, не хоче.
Хай би з могилою, дурна, звінчалась!
Капулетті
Цить, почекай мене в цім ділі, жінко.
Що! І не дякує за це? Й не хоче?
Й не горда? І за щастя це не має,
що ми принадили їй, недостойній,
вельможного такого жениха?
Джульєтта
Не горда я, а вдячна вам за це.
Ненависним я не пишаюсь, тільки
вам дякую за цю любов-ненависть.
Капулетті
Яка зарічана? Та що ж це, справді.
То горда, то удячна, — й знов невдячна,
та й знов не горда. Панночко-мазунко,
не дячся мені більше й не гордися,
а приготуйсь до четверга, бо підеш
з Парисом до Петра Святого церкви.
А то я сам тебе приволочу.
Геть, падло, потаскухо несвітенна,
геть, неміч блідна!
Синьйора Капулетті
Чи здурів ти? Годі!
Джульєтта
Благаю на колінях, добрий батьку,
терпляче вислухай, що я скажу.
Капулетті
До біса, потаскухо неслухняна!
Кажу тобі, йди у четвер до церкви,
або мені не навертайсь на очі.
Не озивайсь до мене й словом.