Квітка-Основ'яненко - Щира любов, Квітка-Основ'яненко

слухали, пішов сам за нею і став її уговорювати, щоб не соромилась та вийшла, бо треба полудновати лагодити.

- Добре ж, таточку, вийду, вийду. Тільки нехай охвицер нічого мене не пита, поки я не роздивлюся.

Олексій увійшов до охвицера, моргнув йому, усміхнулися обидва і стали своє розговорювати. Збиралася-збиралася Галочка і, як увійшла, забувшись, вп'ять поклонилась, і Семен Іванович вже і не заньмав її, а тільки як куди йде через хату або прибира що, то очей з неї не спустить, і що розказовав Олексієві, забуде, замовчить, а коли Олексій що розказує, то він і не чує нічого.

Агу, огляділась трошки і Галочка, мотаючись тут перед ними; їй вже не так млосно. Прибира-прибира та, прислухаючись до охвицерових річей, і стане, і дослуха усе. Вже і так, як він не бачить її, вона розгляда його; як же на ту пору гляне він на неї, так де б вона ділася… Се й не раз так лучалося, а усе їй на нього хочеться дивитись, а йому на неї. Серце серцю стало вже вість подавати.

Подали страву, стали вже полудновати. Галочка порається, і присяде, і слуха, що вони з писанія розговорюють. Якось-то Семен Іванович осмілився та об чім-то і спитав Галочку…

Господи, трохи ложки не впустила! І не стямилася, де вона сидить; а далі, нічого робити, одвіт дала. Так удруге, утретє… вже Галочка огляділася, вже сміливо говорить і, бачачи, що охвицер чесна і добра душа і що у нього на думці нічого нема поганого, стала смілива: після полудня, упоравшись зо всім, сіла біля свого панотця і стала слухати, об чім охвицер розказує. А він про усе розказує, чого Олексій і не знав: як у світі поводиться, де які землі є і що для чого на світі є, об усім говорив і усе знав, бо кріпко розумний був. Олексій знай його розпитує то про се, то про те. Вже і Галочка осмілилась, і сама де об чім розпитує, і вже перестала його величати «ваше благородіє», а вже зоветь, як він звелів: Семен Іванович.

Оттак розговорюючи, просиділи і довгенько. Ще б не пустили свого Семена Івановича, так одне те, що нерано, а друге, що дуже далеко йому йти - аж у город: через садки, степком і через гребельки. Тогді так було: де город, а де Гончарівка - кріпко далеко. Олексій, попрощавшись з Семеном Івановичем, проводив його аж геть; а Галочка як сіла кінці стола, як підперла свою головку білою ручечкою, як задумалася…

- Чи чуєш, Галочко? - крикнув панотець.

- Ох! - та скочила з лавки, та й не зна, що й казати.

- Що се з тобою сталося, доню? Увійшов я у хату - не чуєш, тричі кликнув - насилу розчумалася. Чи задрімала, чи що?

- Так-таки… що… трошки…

- Утомилась, сердешна! Одно те, що набігалася, а тут поралася. Іди ж лягай спати. Бог з тобою! - перехрестив її і пішов.

Сиділа ж наша Галочка, сиділа, думала ж вона та думала. А що думала - хто її зна. Тільки і промовила: «А що ж з сього буде?», та й сплакнула, перехрестилася і лягла вже, так до півночі доходило.

Смутна сіла за роботу наша Галочка, смутна і обідала, чи то пак не обідала, а тільки за столом так. Олексій дивовався і питав її, чом вона нічого не їсть і чому така смутна?

- Так, таточку, щось чи голова… - ні, мені усе нудно та тошно, - сказала Галочка та й здихнула важко.

- Чи не набігала ти, нехай бог милує, лихоманки? «Набігала лихоманку, що і повік не забуду», - подумала Галочка, а Олексій, помовчавши, і сказав:

- Обіщайся у неділеньку у Куряж [8] сходити.

- Атож, таточку; коли б швидше неділенька прийшла.

От того-то наша Галочка така й смутна була, що неділенька далеко: аж через шість день. У неділеньку охвицер обіщався прийти до них… Коли ж то се буде?… Коли дождешся тієї неділеньки, а тут так, що через силу ходжу… Так собі думала Галочка, перемиваючи ложки після обід, як ось - рип у двері, і хто ж то? Семен Іванович!… Галочка усе з рук так і повпускала…

- Сердься не сердься на мене, Олексію Петровичу, - сказав Семен Іванович, увішедши у хату і поклонившися попереду старому, а там і Галочці, - а я до тебе прийшов і сьогодні. Як хоч: мені без тебе скушно. Я люблю з тобою беседовати. Як упорався з службою своєю, зараз і потяг до тебе. Скажи мені по істинній правді: чи не мішаю тобі у чім. Може, ти своє робив? Я у Друге урем'я прийду.

- Та що се ви говорите, Семене Івановичу, - сказав Олексій. - Я б вам не то що, я б усе перед вашим здоров'ям так би і стояв і усе б слухав, що ви нам доброго розказуєте. Знаєте що: коли так, як вам є урем'я, то коли тільки захочете, так прямо і йдіть до нас. І двері, і душа моя для вас відчинені поусякчас. Ви мені ні у чім не помішаєте. Я зранку порядок дам батракам, та і пан на увесь день. І вже мені худоба того не дасть, що ви мені розкажете або, прочитавши, розтолкуєте по ласці вашій. Приходьте ж хоч поусякдень. Чи так, Галю?

- Єй же, так, - сказала Галочка, слухаючи такі батькові речі, що їй здавались так, неначе хто на гуслі їй грає.

- Так, панотченьку! І мені веселіш буде на душі, коли вам весело буде з Семеном Івановичем.

- Так, може, тобі, Галочко, скушно буде, що ти сама собі сидітимеш? - спитав Семен Іванович, пильно приглядаючись їй у оченята.

- І то вже, - сказала Галочка, опускаючи очі-зірки свої у землю. - Буцім я сама собі сидітиму. Адже батенько мене не віджене, коли і я тут буду з своїм ділом. Тут-таки робитиму своє, а тут слухатиму, об чому будете розговорювати або що читатимете. Я хоч і читають, а дещо второпаю.

Так і положилися, щоб Семен Іванович, коли тільки захоче, щоб і приходив.

Та й зачастив же! Що в бога день, покінча своє діло, справить що треба та, не оглядаючись, - на Гончарівку, бачите, до Олексія… більш нічого, йому буцімто тільки його і треба. Тут вони сидять, розговорюють, читають. Олексій розпитує, як що трудне та непонятне для нього у четьї мінеї; Семен Іванович товкує, та так чисто, що неначе в рот кладе; а Галочка так і слуха: забуде і роботу, устромить голку у полотно та