Ольга Кобилянська - Людина, Ольга Кобилянська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Iду до Маргарети, мамо, - сказала, вагаючись, - i не буду дома на вечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсь довше, а, повернувшись, не хотiла б я нiкого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.
- Що за дiло маєш тепер у вчительки музики? Надворi ллє дощ немов iз коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.
- Справдi так, тату; i я мушу.
- Чого?
- Маю там дiло, - вiдповiла неохотно.
- Що ти можеш увечерi у старої вчительки за дiло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vouz? [20] Бережись! Все має свої границi, i я перестав бути зглядним i терпеливим!
Молода дiвчина приступила скоро до стола i поклала збиток нот. Її бiле змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорної хустки, а в тiй хвилi схилила його глибоко вдiл… було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…
- Се ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу їх вiднести, - говорила поспiшно. - Бiльше в мене, тату, нема нiякої тайни…
Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн кiлькома кроками до неї, а його очi заiскрились.
- Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже ти вiдважуєшся менi ще i в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! - кричав вiн дрижачим iз лютостi голосом. - Як довго ще в мене стане терпеливостi!
- Що хочете тим сказати, тату? - спитала вона спокiйно, звиваючи назад розсипанi ноти.
- Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорiв; що вiдкидає поважного чоловiка, й замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить моє iм'я, цiлу мою родину; що хоче а tout prix [21] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, - кричав, - встидаюсь, кажу тобi!!.
Вона лиш поблiдла, i очi її здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною.
- Годi менi вам помогти, тату, - вiдповiла вона. - А що предложення поважного чоловiка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа представляється, не можу я, розумiється, знати; однак iнакше поступати також не можу.
- Ти однак мусиш, коли я кажу!! - кликнув голосно, грубо. - В остатнiй хвилинi пiзнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля - воля всiх!
- Чому якраз в тiм випадку? - питала Олена, i її великi очi зачали миготiти.
- Бо - ти дурна, i я собi того бажаю!
Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.
- Нiхто не є управнений мати бажання, котрi в життю другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсiгди, що не вийду за К…го, i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею…
- Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! - говорив вiн бiля неї засапаним голосом.
- Позавтра довiдається, що не стану його жiнкою…
- Олено, змилуйся над твоєю нещасною матiр'ю, набери розуму, - побивалась радникова.
- Маєте ви, може, надi мною милосердя? - питала вона з несказанним огiрченням. - Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячої самостiйної людини, а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь… Тодi… я - не я…
- Яка подяка за мої безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! - стогнала радникова. - Що жиє в твоїм безталаннiм серцi!
- Правда, мамо, й те, що виплекалось.
- Прокляття на тебе, невдячна гадюко! - засичав радник.
Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.
- Вашi слова, тату, мене не болять… - говорила. - Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити. На мене не має вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Iду! - говорила вона дальше. - Не маємо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.
- Я тобi маю лише стiльки сказати, - кричав радник, - що позавтра приймаю освiдчення К…го. Ти ще неповнолiтня, а тепер - iди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очi засвiтились чудно.
- Так? - сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неї мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Мiж старими урвалася розмова…
II
Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er denn fuhren, wohin er will…
("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen) [22]
До тої самої незначної хатини, отiненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лiєвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив її дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.