Мирний - Серед степів, Мирний

І ви по­ча­ли Яки­мові га­ря­че вик­ла­да­ти про все, що вам до­ве­ло­ся ба­чи­ти сьогодні, про ті чарівні та милі по­чу­ван­ня, які ви пе­ре­жи­ли, про кра­су й дос­та­ток сво­го краю.

- Та во­но-то так, доб­родію. Що й ка­за­ти? Хо­ро­ше в нас і крас­но, і всього вво­лю є… Тілько все то, доб­родію, чу­же та не на­ше. Он у ме­не жінка, діток троє, а землі ні клап­тя не­має. Ого­род та­кий, що з своєї стріхи та на чу­же кап­ле. От ви і роз­судіть: як тут йо­го жи­ти? А Амур-сто­ро­на, ка­жуть, ба­га­та: землі тої не­омірно; лісу - скільки хо­чеш, річки - так і ки­шать ри­бою! От як­би хто знай­шов­ся та­кий доб­рий та до­поміг мені ту­ди з сім'єю до­бу­ти­ся…

- А ти був там? Ба­чив своїми очи­ма все те, про що оце тут на­ка­зав?

- Я не був, а всі так ка­жуть. Ото, що сьогодні стріва­ли, теж на Амур пішли… І ку­рей, і кішок по­вез­ли з со­бою… Доб­ро!

- Хороші буб­ни за го­ра­ми, а зблизька шку­ра­тяні - знаєш?

- Знаю,- не­хо­тя од­ка­зав Яким.- Так ви, зна­чить, не раєте на Амур? - не швид­ко спи­тав він.

- Не тілько тобі, а й рідно­му батькові не по­раю! Ба­га­то ва­шо­го бра­та ту­ди пішло; бу­ли лю­ди із дос­тат­ком, та й ті зни­щи­лись, пе­ре­ве­лись ні на віщо… Діти по­ви­ми­ра­ли, самі від хво­ро­би та вся­ких на­пас­тей лед­ве но­ги во­ло­чать. Радніші б і на­зад вер­ну­ти­ся, та ніяк дос­та­ви­тись.

- А ви са­ми, доб­родію, звідти? Ба­чи­ли там самі на­шо­го бра­та? - по­пи­тав­ся Яким.

- Ні, я там не був - по га­зе­тах пи­шуть.

- А-а… пи­шуть?.. Ну, так бу­де­мо ж спа­ти,- од­ка­зав Яким,- бо он уже й Во­ло­со­жар зійшов, не­за­ба­ром поч­не світа­ти.

Серед нічної тиші та тем­но­ти до вас до­нес­ло­ся, як Яким по­чав лаш­ту­ва­ти­ся до відпо­чин­ку: щось та­ке він підсо­ву­вав, щось роз­гор­тав і, позіхнув­ши, не­за­ба­ром по­чав вис­вис­ту­ва­ти но­сом.

Чи не час, бу­ва, і вам відпо­чи­ти? Час, час!.. Та чи зійде-то сон на ва­шу зак­ло­по­та­ну го­ло­ву? Чи зас­по­коїть він ва­ше роз­ра­же­не сер­це та роз'ятре­ну ду­шу?

[1903]