Мирний - Серед степів, Мирний

па­хощі сте­по­вої рос­ли­ни. Вам зно­ву ро­биться гар­но. Зно­ву цар землі зак­рива свої очі, а ти­ха радість по­чи­на обніма­ти ва­ше сер­це.

Ось ви виїха­ли на не­ви­со­ку го­ру. Сірим змієм пла­зує шлях з го­ри в до­ли­ну поміж зе­ле­ною тра­вою безк­рай­ого сте­пу. Яс­не сон­це геть підби­ло­ся вго­ру, розсіває своє зо­ло­те ма­ре­во по зе­леній до­лині. Ні пе­ром не спи­са­ти, ні сло­вом не ска­за­ти тії нес­подіва­ної кра­си, якою до вас усміхну­ла­ся до­ли­на!

Зелена тра­ва го­рить-па­лає зе­ле­ним ог­нем, на її дов­гих лис­точ­ках грає й сяє, мов са­моцвітне каміння, чис­та ро­са; то стрільне вам у вічі то­ненькою го­лоч­кою жов­то­го світу, то за­чер­воніє круг­лою го­ро­ши­ною, то за­синіє синьоцвітом, то по­сип­ле зе­ле­ни­ми іскор­ка­ми… І то ж по пра­ву руч і по ліву руч. Ку­ди ви не по­вер­не­тесь, все го­рить-па­лає, вся до­ли­на пи­шається, мов звер­ху ра­ду­га­ми вкри­та!

Ви ди­ви­тесь і ди­вуєтесь; вам здається, що ви їде­те не по вбитій до­розі зе­ле­но­го сте­пу, а якимсь невідо­мим краєм кра­си, та ча­ру, та вільно­го па­ху­чо­го повітря. Вам лег­ко ди­шеться, лег­ко жи­веться. Все, що вас ко­лись да­ви­ло та сму­ток бу­ди­ло, зник­ло; зно­ву любі та милі по­чу­ван­ня по­ча­ли вас огор­та­ти, сни якісь ду­шу ко­ли­шуть; з са­мо­го гли­бу сер­ця ви­ри­на­ють дум­ки неп­римітні, гад­ки лег­кок­рилі, самі мчаться і вас мчать за со­бою… Ку­ди? не пи­тай­те! не шу­кай­те!

Серед тієї п'яної ома­ни, се­ред то­го чарівно­го хме­лю до ва­шо­го ву­ха до­но­ситься який­сь глу­хий гуркіт, який­сь не­яс­ний скрип… Це зра­зу вас не­на­че що під бо­ки штовх­ну­ло.

- Тпрру-у! - чуєте ви го­лос Якимів, що відра­зу на­дер­жав гнідка.

Ви хит­ну­лись, ки­ну­ли­ся, ози­раєтесь.

Недалеко пе­ред ва­ми стоїть вал­ка у вісім возів. Вер­хи на тих во­зах ви­сокі, вип­ле­тені з ло­зи, прик­риті звер­ху ли­хою ряд­ни­ною. Шкапійчи­ни, що бу­ли зап­ря­жені у во­зи, за­куст­рані, за­мо­рені, по­ну­ро го­ло­ви пос­хи­ля­ли. Біля пер­шої шка­пи стоїть ви­со­кий чо­ловік, су­хий, як скіпка, чор­ний, як са­жа. У нього тілько зу­би біліють та виб­лис­ку­ють гострі очі з-під нас­тов­бур­че­них брів, а то увесь він зас­ма­ле­ний сон­цем та гус­то прик­ри­тий чор­ною кіптя­гою. Зда­ва­ло­ся, стоїть пе­ред ва­ми ста­ра верст­ва з трух­ли­ми, об­лу­па­ни­ми бо­ка­ми, вся по­чорніла від не­го­ди.

- Чого ви ста­ли? - гу­кав Яким.- Не ба­чи­те, що навп­ро­ти їде­мо? Звер­тай­те!

- А тобі хіба по­ви­ла­зи­ло, що ми не по­рожні? - сер­ди­то обізвав­ся чо­ловік.

- Не по­рожні?! - пе­ред­раж­нив йо­го Яким.- А ми хіба по­рожні? Он, бач, па­на ве­зу!

- Ну, то й ве­зи йо­го з бо­гом! - глу­хо од­мо­вив чо­ловік і по­чав на шкапійчині чу­ба поп­рав­ля­ти.

Яким звер­нув гнідка з шля­ху й по­ва­гом по­чав об­ми­на­ти вал­ку.

Проїжджаючи побіля пе­реднього во­за, ви ба­чи­те, що з-під йо­го ха­ла­бу­ди ви­зи­рає до вас мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою ди­ти­ною на ру­ках, два хлоп­чи­ки з біли­ми, як мо­ло­ко, го­ло­ва­ми, дівчин­ка з зап­ле­те­ною в ко­сах замість кісників верьовоч­кою з ва­лу. Біля дру­го­го во­за, схи­лив­шись на шка­пу, сто­яв ще мо­ло­дий па­ру­бок і ціка­во ди­вив­ся на нас, а з во­за вис­та­ви­ло­ся по­кар­бо­ва­не об­лич­чя ба­бусі з пов'яза­ною чор­ним платком го­ло­вою, біла за­куст­ра­на бо­ро­да дідо­ва з чер­во­ним, по­пе­че­ним сон­цем ли­цем та яс­ни­ми очи­ма.

- Здрастуйте! - привіта­ли­ся ви до діда.

- Здрастуйте й вам! - обізвав­ся дід без­зу­бим ро­том.

- Куди бог не­се?

- Далеко,- по­ва­гом од­мо­вив він,- звідси не вид­но!

- Це, па­не, пе­ре­се­ленці,- до­дав Яким, стьобнув­ши гнідка, щоб мерщій об­ми­ну­ти во­за.- А он, гляньте, яка ха­зяй­ли­ва мо­ло­ди­ця: і ку­чу з кур­ми за со­бою ве­зе, а он і ко­та взя­ли з со­бою… Бо­дай вам доб­ро сни­ло­ся! - базікав Яким, підга­ня­ючи гнідка вож­жи-ною, щоб швид­ше по­ми­ну­ти вал­ку.

Та ви вже не слу­хаєте Яки­мо­во­го базікан­ня, не ди­ви­те­ся і на пе­ре­се­ленців, що вис­та­ви­ли­ся з-під своїх на­метів і ціка­во вас ози­ра­ють, не ми­луєте­ся кра­сою світо­вою, що пе­ред ва­ми, як ки­лим, роз­гор­тається, б'є у вічі, до сер­ця радістю до­хо­дить… Го­ло­ва ва­ша по­хи­ли­ла­ся, сму­ток об­ля­гає ду­шу, не­радісні дум­ки по­ча­ли за сер­це щи­па­ти.

"Переселенці! - б'є у ва­шу го­ло­ву.- Се­ред цього краю розкішно­го, се­ред цього дос­тат­ку безмірно­го на­ро­ди­ли­ся пе­ре­се­ленці? Чо­го їм тут не­дос­та­ва­ло? Чо­го їм ще кра­що­го тре­ба? Яко­го доб­ра во­ни шу­ка­ють на світі? "

І по­темніла пе­ред ва­ми кра­са світо­ва, по­ли­ня­ла її вро­да пиш­на, пок­ри­ла­ся якимсь гус­тим ту­ма­ном та розкішна до­ли­на, се­ред якої ви не­дав­но так раділи, такі любі по­чу­ван­ня гріли ва­ше сер­це. Те­пер во­но у вас чо­гось по­рив­ча­то за­би­ло­ся, глу­хо, об­ру­бо сту­ка у ва­шу груд­ни­ну, і йо­го глу­хий бренькіт нудьгою об­зи­вається у вашій душі.

- Торкай гнідка, Яки­ме, тор­кай! - не зна­ючи, що ро­би­ти, про­си­те ви.

Яким стьобнув гнідка. Зно­ву йо­го ко­пи­та зак­ла­ца­ли об су­ху зем­лю, зно­ву за­гу­ли ко­ле­са по рівно­му шля­ху.

Переїхавши до­ли­ну, ви зно­ву по­чи­наєте підніма­тись на згірок. Гнідко про­ти го­ри не зас­ка­че, тяг­не ти­хою хо­дою; вітер не мчиться вам на­зустріч, не пес­тить хо­лод­ком ва­шо­го об­лич­чя,- за­тих; сон­це геть-геть підня­ло­ся, по­ча­ло допіка­ти. Ось во­но в бік вас пригріло, ось при­пек­ло в пле­че, жар­ко цілує в що­ку. Десь і до­куч­ли­ва му­ха взя­ла­ся, лізе вам пря­мо у вічі. Вас роз­би­рає до­са­да на нес­подіва­ну гос­тю. І який ли­хий заніс її в се без­люд­не місце? Ви од­ма­хуєтесь ру­кою, а во­на, не по­ту­ра­ючи на те, здійметься, політає над ва­ми й то об ніс уда­риться, то ся­де на що­ку і зно­ву пла­зае до ока.

- Добра б тобі не бу­ло, осо­руж­на! - скрик­ну­ли ви і з нес­тям­ки вда­ри­ли по щоці ру­кою.

Тілько відляск роз­давсь та піт по­чав вас об­ли­ва­ти.

- Ану, Яки­ме, по­га­няй! Що ми, мов ти­ми во­ла­ми, плу­га­ни­мо­ся? - сер­ди­тесь ви, див­ля­чись на Яки­ма, що хи­ляється пе­ред ва­ми з од­но­го бо­ку на дру­гий.

- Но-о! - гук­нув Яким, уда­рив­ши гнідка вожжи­ною.

Гнідко над­дав хо­ди, а все про­ти го­ри не зас­ка­че.

Нудно вам ро­биться й душ­но; сон­це пе­че. Оце нас­тає вже день. На небі ні хма­ри­ноч­ки, ні пля­моч­ки; ви­со­ке та синє, во­но де­далі по­чи­нає жовтіти; не то що від сон­ця, і від нього по­чи­нає пашіти та гріти. Степ, струс­нув­ши з се­бе ро­су та зігнав­ши неп­римітні тіні, го­рить рівним жов­то-зе­ле­ним кольором; ви­со­ка тра­ва по­чи­нає гну­тись-хи­ли­тись, по­верх неї тільки га­ря­чий вітер гу­ляє та сон­це розсіва своє пе­ку­чо-іскрис­те проміння. З-під гнідко­вих ніг та з-під во­за по­чи­на ви­ри­ва­тись кіптя­га, ку­рить, об­дає вас пи­лом; чис­те па­ху­че повітря стає важ­ким, кур­ним. Ви вже скілько разів чхну­ли, скілько разів ухо­пи­лись за гру­ди, лед­ве пе­ре­во­дя­чи ду­ха.

А сон­це підпли­ває все ви­ще та ви­ще, пе­че все дуж­че та дуж­че: стає душ­но, аж млос­но. Ох, де б то­го хо­ло­доч­ку взя­ти, хоч на хви­ли­ноч­ку під нього свою го­ло­ву притк­ну­ти!

Он гень-гень у жовтій млі безмірної да­лені, аж біля са­мо­го не­боск­ло­ну, дов­гою смуж­кою синіє щось. Що то? До­що­ва хма­ра ви­со­вує з-за го­ри