Нечуй-Левицький - Живцем поховані, Нечуй-Левицький

їй бу­ли, вип­ро­ва­див­ши з неї од­но­го пан­ка по­жильця, та й жи­ву там і до цього ча­су. А тут на тобі дру­гу біду, ніби до ме­не в двір уна­ди­лись злидні: че­рез рік, якось влітку, повів я до Росі на­пу­ва­ти коні. Завів я їх у во­ду. Один кінь ліг у воді, побрьохав­ся та й ус­тав. Потім ліг і дру­гий, по­чав пе­ре­ки­даться та якось наб­рав во­ди в ву­ха. Як тільки во­да за­ли­ла ву­ха, кінь ніби ска­зив­ся. Я тяг­ну йо­го до се­бе, до бе­ре­га, а він вир­вав­ся, сліпцем ки­нув­ся в Рось на гли­би­ню, пот­ра­пив на ков­ба­ню та й сів на дно. Дру­гий кінь чо­гось зас­лаб, по­чав мир­шавіть, і я му­сив про­да­ти йо­го за безцінь во­до­во­зові. Так і про­па­ли мої коні ні за що, ні про що. Од то­го ча­су я втра­тив за­робітки, не спромігся ку­пи­ти другі добрі коні та й зу­божів і му­сив оце най­ня­тись за два­над­цять кар­бо­ванців на місяць на своїх хар­чах у од­но­го ста­ро­го ту­тешнього па­на, що ко­лись дер­жав од­но се­ло в гра­фа в по­сесії та за­ба­гатів і те­пер жи­ве на бру­ку в своєму дом­кові в містеч­ку. Вдень я на службі, а но­чу­ва­ти йду до­до­му. Те­пе­реч­ки до­ве­лось мені слу­жи­ти за най­ми­та в та­ко­го па­на, що ко­лись був дос­то­ту та­кий убо­гий шлях­тич, як те­пер я. А він за­ба­гатів з графської лас­ки та з лас­ки графсько­го уп­ра­ви­те­ля, цеб­то ронд­зи, те­пер жи­ве та хліб жує без ро­бо­ти, бо він ка­то­лик. А я му­шу слу­жи­ти у йо­го за по­го­ни­ча, хоч ми ко­лись бу­ли дідичі й дер­жавці.

- Це мені див­но. Як же во­но так тра­пи­лось? - пи­тав я, зди­во­ва­ний.

- А так тра­пи­лось, як во­но те­пер ту­теч­ки скрізь по цих панських польських маєтнос­тях у нас бу­ває. Ще лю­де пам'ята­ють, як оцей са­мий пан, в кот­ро­го я слу­жу за най­ми­та, ко­лись во­зив у сво­го батька мли­во до мли­на, сидів звер­ху на мішках, пас батькові коні в діброві. А те­пер він пан на всю гу­бу, хоч нігде в шко­лах не вчив­ся й лед­ве вмів чи­та­ти та пи­сать. Йо­го батько був прос­тий убо­гий шлях­тич, а дех­то ка­же, що він навіть був сірий біло­церківський му­жик. Але як тільки ксьондзи за­тяг­ли йо­го до костьолу та він став пе­ре­верт­нем і по­чав за­побігать лас­ки в панів, то па­ни за­раз по­са­ди­ли йо­го за лісни­чо­го в діброві, а як підріс йо­го син, то й си­на нас­та­но­ви­ли за пригінчо­го ко­ло робітників на бу­ря­ках, а потім і ста­ро­го, і йо­го си­на взя­ли за іко­номів на графські фер­ми. Од то­го ча­су він так і пішов уго­ру й за­ба­гатів, бо ті іко­но­ми обк­ра­да­ють панів, скільки влізе в кап­шук та в ки­шені. А потім ото вже, як наз­би­рав чи­ма­ло гро­шей, знай­шов собі спільників, та­ких са­мих, як і він, і з ни­ми в спілці взяв од­но се­ло в гра­фа в по­сесію. Спілка їх роз­па­лась. Спільни­ки про­гай­ну­ва­ли свої гроші й одс­та­ли, а він вдер­жав по­сесію сам та й за­ба­гатів. Те­пер він вже ста­рий, вже не дер­жить по­сесії; пос­та­вив собі дім на графській землі в містеч­ку, пла­тить за грунт чинш і жи­ве собі та хліб жує без ро­бо­ти. Та­ких тут у вас на­бе­реться улиць зо дві або й зо три. Оці здатні й дітей вчи­ти в гімназії. А нам да­ле­ко те­пер до гімназій, як ку­цо­му до зай­ця.

- Чом же ви не на­пи­ту­ва­ли собі місця тут та­ки в кан­це­ляріях у па­на? їх же тут ба­гацько. Або чом ви не ста­ли хоч будлі-де за при­го­ни­ча або за іко­но­ма в яко­гось по­се­со­ра?

- І шу­кав, і пи­тав, та мені місця па­ни не да­ли, бо я не ка­то­лик і не по­ляк. Тут в кан­це­ляріях, на фер­мах, в по­сесіях, в пит­лях, скрізь усі місця об­сад­жені або по­ля­ка­ми, або євре­ями, або й на­ши­ми людьми, тільки ка­то­ли­ка­ми, хоч во­ни по-польській і го­во­ри­ти не­зу­гарні. На­ших нігде не прий­ма­ють на служ­бу, хіба вже бу­де не­дос­та­ча в своїх, тоді тільки затк­нуть по­рож­ню дірку або ук­раїнцем, або руським, або німцем. Од нас тут од­би­ли цей хліб в ве­ли­ких польських панів. Та я їх не люб­лю й не йму їм віри ні в чо­му. А батько мій після ото­го го­ря став не­довірли­вий і па­нам не йняв віри; і я не йму їм віри. Я і їм, і усім не йму віри, навіть своїй жінці, хоч доб­ре знаю, що во­на ніко­ли ні в чо­му ме­не не ду­рить. Але як прий­де з тор­гу та лічить гроші, то усе чо­гось не йму їй віри, бо я ніко­му не йму віри. Аж мені са­мо­му це чуд­но! - і щи­ро­сер­дий Ва­силь за­ре­го­тав­ся дрібним ве­се­лим сміхом.

Знов сумні ду­ми та по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в моїй душі. Я щи­рим сер­цем спо­чу­вав цьому без­та­лан­но­му чо­ловікові. Сумні ду­ми зба­ви­ли мені радісні хвилі одвідин рідно­го краю, кот­ро­го я дав­но не ба­чив, кот­рим ми­лу­вав­ся од щи­ро­го сер­ця.

Улиця вже бу­ла нап­рикінці. Де кінча­лась ули­ця, за­раз по­чи­нав­ся ста­рий гус­тий парк, пе­ре­роб­ле­ний з ста­ро­го віковічно­го лісу. Вис­ту­пи­ли з си­зої імли довгі ряд­ки то­поль, що тяг­ли­ся по улиці попід пар­ком на­низ до Росі, не­на­че мос­калі на муштрі, пос­тав­лені в дов­жез­ний ря­док.

- Отут, па­ни­чу, се­ред пар­ку ко­ло Росі ко­лись бу­ла през­до­ро­ва псяр­ня гетьма­но­ва! - про­мо­вив Свікліцький і тик­нув пу­жал­ном на то­полі. - Яка то бу­ла псяр­ня! Ста­рий гетьман Кса­верій ко­хав­ся в ло­вах, дер­жав двісті ще й п'ятде­сят влов­чих со­бак уся­ко­вих там по­род, уся­кої масті. Он там сто­яли й ка­зар­ми для со­барні ко­ло са­мо­го пар­ку. Бу­ло ріжуть для со­бак щод­ня во­ла. Як ріжуть бу­ло му­жи­ки во­ла, здо­ро­во­го та кру­то­ро­го­го, то тро­хи бу­ло не пла­чуть. Щод­ня з м'яса німці ва­ри­ли юш­ку для со­бак. Най­ми­ти псарі на­ли­ва­ли юш­ку в мар­му­ряні ко­ри­та, а німці тільки по­ход­жа­ли та сте­рег­ли со­бак ко­ло ко­рит, а після то­го со­ба­чо­го обіда об­ти­ра­ли хус­точ­ка­ми їм мор­ди та но­си, щоб пси не ли­за­лись та не заг­ри­за­лись. Стріля­ти вов­ки, ли­сиці та зайці тоді, та й потім, бу­ло усім за­бо­ро­не­но. Та й розп­ло­ди­лась же тоді си­ла вовків! Скільки во­ни по­калічи­ли та по­роз­ри­ва­ли ху­до­би в лю­дей! Ха­па­ли свині, ло­ша­та та те­ля­та, навіть смер­ком, навіть на ву­ли­цях по се­лах. Те­пе­реч­ки од тієї псярні й сліду не зос­та­лось, бо й ве­ликі маг­на­ти тро­хи по­ро­зумніша­ли. А яка бу­ла стад­ни­ця в ста­ро­го гетьма­на! Які коні там бу­ли по­за­во­ди­ли! Я те­пер і не ба­чу на стад­ниці та­ких ко­ней, які там бу­ли пе­редніше. А які тоді бу­ли в графів ка­ре­ти! Які бу­ли виїзди на вло­ви! Бу­ло виїжджає син ста­ро­го гетьма­на Браніцько­го на вло­ви, мов