Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Дюбрей пронизував мене поглядом і повільно наближався.

– Не підходьте! Я хочу піти звідси!

– Надто пізно. Ти не можеш.

– Пустіть.

Я кинувся до великих дверей зали. Вони були зачинені. Я почав смикати їх щосили.

– Відчиніть! – волав я, лупаючи кулаками по дверях. – Відчиніть двері!

Дюбрей повільно наближався до мене. Я повернувся спиною до дверей та схрестив руки.

– Ви не можете мене примусити. Я нікого не вб’ю.

– Не забувай, ти зобов’язався!

– А якщо я зніму із себе зобов’язання?

Від мого запитання Дюбрей гучно розсміявся – і від того демонічного сміху в мене застигла кров.

– У чому річ, чого вам так смішно?

– Якщо ти відмовишся від зобов’язань…

Скривившись, він повернувся до Катрін, яка подивилася на мене із жахливою посмішкою – гримасою, від якої мене ледь не знудило.

– Якщо ти відмовишся від зобов’язань… – він говорив повільно, а вогні відбивалися на його обличчі диявольським світлом. – Якщо ти відмовишся від зобов’язань, – повторив він макіавеллівським голосом, – я впишу твоє ім’я до цього переліку… і передам цей список іншому…

Цієї миті я почув, як за спиною клацнув замок. Я повернувся, відчинив двері, відштовхнув прислужника й кинувся тікати.

Голос Дюбрея переслідував мене, розлягався страшною луною коридорами та сходами:

– Ти зобов’язався! Зобов’язався! Зобов’язався!

Я прокинувся, аж підстрибнувши, спітнілий та задиханий.

Усвідомивши, що я вдома, оточений знайомими речами, я повернувся до реальності. Я розумів, що це був просто тривожний сон, але також цілком усвідомив, що дійсність може не надто відрізнятися від нічних пригод. Зрештою, я нічого не знав про Дюбрея та його справжні наміри… Я вписався в гру, не знаючи ні її правил, ні фіналу. Зрозуміло було лише те, що відмовитись я не можу. Такі були правила, і я був настільки дурний, що погодився…

Була шоста година. Я підвівся, повільно почав збиратися на роботу. Життя знову входило у свої права, і треба було повертатися на робоче місце, хоча сама думка про повернення в це зміїне кодло неймовірно гнітила мене.

Ванесса чекала на мою появу, щоб одразу ж, поки я йшов до свого кабінету, повідомити:

– Не знала, чи ти прийдеш, чи ні, тому, в очікуванні звістки від тебе, не скасовувала твоїх зустрічей на сьогодні. Мушу сказати, Фостері не надто зрадів твоїй учорашній відсутності. Але я тебе прикрила. Сказала йому, що в тебе голос був ледь живий і ти справді захворів. Не хочу хвалитися, але якби не я – він би нізащо тобі не повірив.

– Дякую, Ванессо, ти дуже запомогла.

Ванесса обожнювала, коли видавалася нагода довести іншим свою незамінність; якщо нагоди не було – вона її створювала. Насправді ж я ніколи не дізнаюсь, чи Фостері взагалі помітив мою відсутність… Вона настільки потребувала визнання та вдячності, що цілком могла зіграти подвійну гру – і піти отримати подяку від шефа за те, що доповіла про мою неправомірну відсутність… Я її через таке боявся як чуми.

Люк Фостері, начальник відділу найму фінансистів і бухгалтерів, був, своєю чергою, підзвітний Ґреґуарові Ларше – директору підрозділу рекрутингу в нашій компанії. «Дункер консалтинг», як європейський лідер у галузі людських ресурсів, мав два великих підрозділи: рекрутинг та освіта. За два місяці по моїй появі компанія «Дункер консалтинг» вийшла на біржу. Від того факту наш президент набрався пихи, наче був лідером індексу САС 40[3], хоча фірма мала всього кілька сотень працівників на три країни. Першим же його рішенням після виходу компанії на біржу було придбання люксового автомобіля з шофером. Треба ж було використовувати чесно зароблені гроші. Другим рішенням було винайняти персонального охоронця, немов котування на Паризькій фондовій біржі одразу перетворювало його на ціль для місцевого криміналітету. Охоронець у чорному костюмі й темних окулярах всюди ходив за ним, озираючись кругом і скоса дивлячись у бік уявних снайперів, які поховалися по дахах будівель. А от що дійсно різко змінилося наступного дня – так це звична поведінка в компанії: відтепер очі кожного працівника були прикуті до блакитної лінії котувань акцій. Спочатку всі заходилися грати в цю гру, сповнені ентузіазму від спостереження постійного зростання. Але потім на цій грі зациклилося все керівництво. Компанія мала тепер щоквартально публікувати свої дані – очевидно, що недостатньо високі показники спричинять падіння акцій. Начальство регулярно розповсюджувало заяви для преси, але дуже складно було невпинно мати добрі новини. Сенсації трапляються не щодня, проте компанія мусила «підтримувати свою присутність у медіа», як казав наш президент. Годувати пресу постійним позитивом стало спочатку дуже важкою роботою, а потім – рабством.

Роками компанія розвивалася за рахунок професіоналізму, серйозного підходу, якості надаваних послуг. Щоразу винайм гідного спеціаліста для клієнта був передусім. Докладали всіх зусиль, щоб знайти рідкісну перлину, кандидата, який мав не тільки потрібні знання та навички, але й характер, натуру, що підходить для атмосфери клієнта, допоможе інтегруватися, узгодити все з новим начальством і успішно виконувати покладені на нього завдання.

Від моменту моєї появи на біржі все змінилося: учорашнє стало вторинним. Головними були бізнес-показники, які називали пресі в кінці кварталу, тобто кількість працівників, найнятих нашими клієнтами. Усю організацію процесів було перебудовано. Крім рекрутингу, усі консультанти виконували ще й роль аналітиків ринку. Це взагалі було не для мене. Але треба було за будь-яку ціну приводити нових клієнтів: контракти – «цифри». Правило полягало в тому, щоб присвячувати мінімум часу співбесідам для прийому на роботу, а максимум – аналітиці. Робота втрачала свою суть, губила святенність, яку досі мала в моїх очах.

Стосунки між колегами змінились так само кардинально. Товариськість, командний дух, який панував два перші місяці, поступився місцем відчайдушному егоїзму – кожен грав за себе, внутрішня конкуренція неймовірно зросла. Зрозуміло, що компанія від цього втрачала, оскільки кожен намагався вивернутись, кожен працював, намагаючись устромити палиці в колеса колезі на шкоду спільним інтересам. Звичайно ж, уже не так багато часу витрачалось на вештання біля кавової машини, на висміювання ляпів і побрехеньок, почутих від кандидатів. Але ті моменти розвивали відчуття приналежності до компанії, допомагали полюбити її і таким чином мотивували нас служити її інтересам.

Зрештою, що є компанія, як не угруповання людей, які відчувають емоції, разом працюючи над одним проектом? От тільки малювання абстрактних цифр проектом не назвеш. А підвищення внутрішньої конкуренції між нами не сприяло позитивним емоціям…

Задзвонив телефон. Ванесса повідомила, що прийшла людина на першу зустріч. Я зазирнув у щоденник: заплановано ще сім. Довгий день чекав на мене.

Я швиденько проглянув пошту: сорок вісім повідомлень за один нещасний пропущений день. Я зразу ж клацнув по листу