Руданський - Лірникові думи, Руданський

class="v">Щоби знали люде,

Що такої в світі кари

Другої не буде.

Глянув Ной - розвеселився,

Більше не журився

І щасливо жив з сім'єю,

Й господу молився.

X

А тим часом що день божий

Дощики спадали;

Всюди гори і долини

Зеленіти стали.

Ліс, травиця і пашниця

Стали виростати.

Но даремне: що минуло

Тому не бувати.

На аршин трава піднялась -

Да і засихає.

За Адамову травицю

Ліс відповідає.

То, що мохом називали

Допотопні люде,

Бур'яном у нас зоветься

Да і зватись буде.

А що люде, бідні люде

На що ізвелися!

Як комахи, комашнями

Тілько завелися.

Ниньки родиться на радість,

Завтра умирає;

Ранком грає против сонця,

Вечором згниває.

Но й за теє ми повинні

Господа хвалити,

Що й такими нам позволив

В білім світі жити.

Додаток

Загорділи великани

Бога прогнівили

І пропали з світу сего,

Ніби і не жили.

І пропали - як не жили!

Пам'ять стеребилась.

Аж недавно (кажуть люди)

Їх нога з'явилась.

І у Києві чи Львові,-

Бог то святий знає-

Серед церкви нога тая

Баню підпирає. 

(14 вересня 1856 р.)

3. ЦАР ДАВИД [8]

І

Був колись-то цар на світі,

Що Давидом звався,

Спав на сріблі, в діамантах,

В золото вбирався.

Палац в него був на диво:

Стеля вся шкляная,

І над стелею ходила

Рибка золотая.

Стіни в перлах-діамантах,

В люстрах вся підлога,

І на милю вкруг палацу

Срібная дорога.

Да і жінка гарна була,

Нічого казати:

Лиш поглянути на нюю,

Гріх не покохати.

Тілько б жити-поживати

Та молитись богу,

Но Давид пішов з розкоші

Не на ту дорогу.

Люди охали, стогнали,

З голоду вмирали,

А Давид, що тілько бачив,

Грабив напропали.

Дівчат гарних й молодиців

Зводив він нінащо.

Через него й його жінка

Пустилась в ледащо.

Стид і сором, віра й правда

Все то замирало.

Повернулось все в палацах

І пуття не мало.

II

І задумав бог Давида

До пуття привести.

Нарядився купцем дальнім,

Став товари везти.

Їздив всюди й до Давида

В місто заїжджає.

Давид чує: «Купець дальній»

В гості запрошає.

І приїхав купець дальній.

Став Давид питати:

«Звідки, купче чужоземний?

Що маєш продати?»

Купець каже: «Я з Єгипту.

Найясніший царю,

Но при собі на сю пору

Не маю товару.

Все-м розпродав меж царями

Що йно мав продати;

Тепер хочу в тебе, царю.

Палац торгувати!»

«Много грошей, купче, маєш,

В тім надію маю.

Лиш чи будемо сватами.

Того я не знаю.

Як насиплеш тілько злота,

Що всі мої люде

Наберуться, кілько зможуть,

То твій палац буде!»

«Все то буде, ясний царю! -

Купець одвічає.-

Нехай тілько цар вельможний

Свій народ скликає!»

III

Затрубили рано труби,-

Голос розіллявся;

І до ранку до другого

Весь народ зібрався.

І повів їх купець дальній

Меж високі гори,

І в минуті стали гори,

Як золоте море.

«Беріть, люде! - купець каже

Доки вволю буде!»

І зачали злото брати

Давидові люде.

Брали, брали і ховали,

Далі перестали.

«Годі з нас! ми всі довальні!»

Разом закричали.

Закричали й розійшлися,

Звідки хто узявся.

І з Давидом меж горами

Лиш купець остався.

«А що, царю! - купець каже.

Не програєсь, може?»

Но Давид йому говорить:

«Не спіши, небоже!

Чия хата, того й правда.

А не дам нічого.

Та ще дякуй, як тебе я

Випущу живого!»

«Твоя правда, ясний царю.

Все ж таки годиться

Нам з тобою, ясний царю,

У людей судиться.

Живі люде не розсудять-

До вмерлих підемо:

Там в півночі на могилах

Правду ми найдемо».

IV

Наступає тиха нічка,

Світять ясні зорі,

І в тумани, як в намітку,

Завинулись гори.

От і місяць із-за моря

Череп підіймає

І на цвинтар під горою

Сумно поглядає.

Було пусто меж гробами,

Вмерці міцно спали,

Лиш купець дивний з Давидом

Через них ступали.

І приходять в середину

Цвинтаря старого,

І зачав купець будити

Каждого вмерлого.

І говорить: «Встаньте, люде!

Встаньте, божі діти!

І мене з царем Давидом

Вірно розсудіте».

І розкрились старі гроби,

Вмерці повставали,

Вмерці встали, в ноги впали

І купцю сказали:

«Боже вічний, боже дивний.

Праведний ти боже!

Хто тебе, правдивий боже.

Осудити може?!

Не тебе нам, але нас ти

Будеш всіх судити,

Як захочеш кості наші

З гробу воскресити».

І пізнав цар, з ким судився.

Богу поклонився,

І відтоді зачав жити,

Мов переродився.

V

Замовчали у Давида

Скрипка і цимбали,

І в палацах тілько гуслі

Набожно бриньчали.

І зачав Давид на гуслях

Пісні вигравати,

І в тих піснях силу божу

Дивну вихваляти.

А часами, як прийшлося,

Грав і не святую,

І списував тії піснін

В книжку у їдную.

І убралась книга в пісні,

Ніби небо в зорі,

І розрізав Давид книжку,

І кидає в море.

Їдні листи утопали,

Другі випливали,

І котрі лиш випливали -

Ангели збирали.

І зібрали, богу дали,

Став господь читати,

Прочитав - і нам, хрещеним,

Казав передати.

І тепер у каждій церкві

Пісні ті знайдуться

І ті пісні цар