Руданський - Цар Соловей, Руданський

океані

Розкоші тонуло.

Я забув про все на світі,

На все не вважав-єм,

Я й себе забув самого,

Мало пам'ятав-єм.

Спам'ятався... вона щезла!..

Розум холодіє.

Лиш нещасна моя думка

Росте та повніє.

В якім смутку, в якім жалі

З нею я блукаю,

В яких муках, тяжких болях

На світ породжаю.

Зв'янув мій вінок рутвяний,

І вона причина,

І хто знає, чи пригорне

Хоть дитя-дівчина!

Нащо ж думи, нащо ж мари

Про пишнії чари,

Коли з ними враз по серцю

Бродять чорні хмари?

І роздумав пан мисливий:

«Нічого гадати.

Лучче бути у царівни,

Правду розказати».

XI

І пішов він до царівни:

«Панно злотокрила,

Ти строїла моє серце,

Розум погубила.

Верни розум, віддай серце,

Зжалься надо мною,

Прийми моє вірне слово,

Будь моєй жоною!»

«Царевичу любий, милий!

Вибачай, що скажу: -

Я своєї головоньки

Нігди не зав'яжу.

Доки сила єсть у мене,

Хоть би й я хотіла,

Не допустить мене замуж

Моя власна сила.

А як доля мене зрадить,

Сила збита буде,

Ні я людей не полюблю,

Ані мене люде.

Царевичу любий, милий!

Щиру правду кажу:

Я своєї головоньки

Нігди не зав'яжу».

«Чари мої, небо моє!

Зжалься падо мною!

Не жоною - бог з тобою,-

Будь хоча й сестрою!

Позволь мені на степові

Вічне полювати,

Вічне тебе оглядати,

З тобой розмовляти!»

«Позволяю-позволяю

І буду сестрою,

Лиш неслави, тебе прошу,

Не роби зо мною».

І, як рідная сестриця,

З братом обійнялась,

Пригорнула його к серцю,

Щиро цілувалась.

І що ж? Легше тепер стало

Мисливому-пану,

Коли він сестрою має

Дівчину кохану?!

Но чи ж легше: води хтіти,

Питоньки просити,

У воді по шию бути

І води не пити?

Що йому за доля була

І сестрою мати?

Що за щастя йому було

З нею розмовляти?

Тілько дума за думою

Розум убивала;

Тілько туга за тугою

Серце розривала.

XII

І не міг царевич знести

Тяжкої недолі,

І задумав її взяти

Замуж поневолі.

І впівночі, як царівна

Мала спочивати,

Став мисливий на всі степи

Сіті розкидати.

І розкинув на всі степи,

Поля і могилу,

Ставить силу серед поля,

Сам іде по милу,

Тілько вийшов на могилу -

Мила пробудилась

І сердитими очима

Вколо обдивилась.

Всюди сітка на стенові,

Край могили люди.

«Скажи, брате,- запитала;-

Що то з того буде?»

«А що ж буде, моя панно?

Прийшов за сестрою,

Щоб по волі чи неволі,

А була жоною».

«Не буде сестра жоною»,-

Відповіла мила;

І на ступінь відступилась

Істріпнула крила.

І, як порох, пішо й конно

Козаки спадають

І зганяють вражу силу,

Сіті обривають.

І урвала їден волос,

Ставить отамана,

І отаман в чисте поле

Запрошае пана.

І на степу межи житом,

Києм і могилой

Ізійшовся пан мисливий

З отаманськой силой.

І зійшлися, б'ються, тнуться

І кінця не мають,

Їдні сили полягають,

Другі виступають.

І в мисливця нова сила

З вуха виступає,

В злотокрилої царівни

Із крил вилітає.

І зійшлися, б'ються, тнуться,

Тілько й миру мають,

Як землею сировою

Трупи закривають.

І так бились літо й зиму;

Аж перед святою

Дождалася злотокрила

На часок покою.

І в столицю полинула

І там сповідалась

І днів кілька із столиці

В степи не верталась.

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА

І

Безворотно дев'ять років

В вічность улетіло,

Як на степу опочило

Соловея тіло.

Улетіло дев'ять років,

Ще їден кінчався,

А причепа з того часу

Ще й не сповідався.

І от саме на Великдень

Слуги підступають,

Будять сонного причепу

Да і промовляють:

«На добридень, ясний царю,

Святом веселися,

Їдь у старую столицю

Та запричастися».

Встав причепа, довго думав,

Думав, що робити,

Наостанок сказав слугам

Коні заложити.

Заложили слуги коні,

Він умився, вбрався,

Взяв барилко й фаріаком

На степи погнався.

Приїжджає у столицю

І у церкву входить,

А у церкві «херувими»

Старий дяк виводить.

І врата святі одкриті,

Свята чаша сяє,

І отець крижує руки,

Духа призиває.

І кадильниця святая

В олтарі кадиться,

І, як в небі білі хмарки,

Фіміам клубиться.

І в тих хмарках, ніби в небі

Душі умерлії,

Бликають перед вратами

Свічі восковії.

А у церкві на колінах

Стоїть злотокрила

І, як ангел перед богом,

Голову схилила.

І причепа мимоволі

Серцем сокрушився,

Уклякнув і нахилився,

Господу молився.

Щиро господу молився,

Щиро сповідався,

А потому враз з царівной

І запричащався.

І по всьому піп виходить,

Проскури підносить

І царевича й царівну

На свячене просить.

II

Піп, причепа і царівна

За столом сиділи,

Як звичайне на Великдень,

Спершу яйця їли,

Потім паску, і ковбаси,

І усе свячене,

Наостаток надпочали

Порося печене.

І отець святий говорить:

«Варто би полити,

Но, бог свідок, нігде було

Крапельки купити».

«Та то правда, ясний отче,-

Враз причепа каже,-

Той і легко не поїде,

Хто коліс не маже.

Десь там я привіз з собою

Барилечко ціле,

Та не знаю, святий отче,

Чи ви п'єте біле».

«Слава богу,- отець каже,-

Що то розбирати!

Дання всяке за хороше

Бог велів приймати».

І принесли то барилко,

Пляшку наточили

І поставили на тацю,

Три чарки налили.

І панотець, як годиться,

Змовив славослов'я,

І всі троє разом кажуть:

«Дай боже здоров'я!»

І причепа випив повну,

Другу наливає;

Батюшка ще тілько першу

3 смаком допиває.

А царівна злотокрила

Тілько що надпила;

І надпила половину -

На стіл положила,

П'ятую причепа випив,

Випив - не упився;

Батюшка якось по третій

Спати положився.

А царівна злотокрила

Першую кінчала,

І уже хмільная думка

Грати начинала.

Куди гляне - все так мило,

Що й сусід поганий

Видиться її хороший,

Гарний і рум'яний.

І не розум нею радить,

Хміль розпоряджає,

А причепа тілько ходить

Та на вус мотає.

III

Далі став, на нюю глянув,

Крісло присуває

І сідає коло неї,

І їй промовляє:

«Ой царівно-королівно,

Пишна, злотокрила!

В тебе, мабуть, божа сила

Свої чари влила.

Кілько гляну я на тебе,

Кілько подивлюся -